Сім перших поцілунків: Львівський апгрейд

Розділ 18. Одеса, шторм і крики чайок

       Знаєте, яка головна системна помилка у всіх романтичних фільмах про море? Коли режисери знімають осінь на узбережжі, головна героїня завжди стоїть у красивому, розстебнутому бежевому тренчі, її волосся ефектно розвівається слухняними голлівудськими локонами, а на обличчі застиг вираз глибокої, аристократичної меланхолії.

       Моя ж реальність, яка продовжувала котитися по похилій під керівництвом езотеричного ФОП «Стефанія — Таро, IT та міжрегіональні перевезення», мала на цей рахунок зовсім інші плани. Щойно я епічно вліпила ліктем у щелепу найсексуальнішому актору Чернівецького університету прямо під час фінального па вальсу, просторовий блендер мольфарки знову крутанув моє життя на максимальних обертах.

        Коли мої бідні кеди, що вже пережили подільський пил, карпатське болото, київську зливу та паркет «українського Гоґвортсу», знову намацали тверду поверхню, я ледь не впала. Цього разу не через незграбність. А через те, що поверхня під моїми ногами... похитнулася.

       Я розплющила очі й миттєво закашлялася. Запах лаванди, театральної пудри та магнолій зник безслідно. Натомість мої легені заповнив настільки концентрирований, різкий і холодний заряд солоної води, йоду, гнилих водоростей та корабельного мазуту, що в мене заніміли навіть зуби мудрості, які ще навіть не виросли.

         — О ні... Стефаніє, ти що, відправила мене на рибзавод під Скадовськом?! — панічно прокричала я в порожнечу, але мій власний голос просто потонув у гігантському, залізобетонному гуркоті хвиль.

       Я стояла на самому краю Приморського бульвару в Одесі, прямо біля оглядового майданчика, що веде до Потьомкінських сходів. Але це була зовсім не та сонячна, курортна Одеса з гумористичними фестивалями, кавунами та криками «гаряча кукурудза, пахлава медова». Це була сувора, глибока, штормова осінь.

       Чорне море внизу просто божеволіло. Гігантські, брудно-зелені хвилі з білими шапками піни з розгону лупили по бетону набережної, здіймаючи в небо багатометрові фонтани бризок. Шалений, штормовий морський вітер бив у обличчя з такою силою, що мої щоки кумедно вібрували, наче в бульдога на швидкості, а зграя місцевих одеських чайок літала в небі задом наперед, бо просто не могла впоратися з потоками повітря. Кричали вони при цьому так істерично, наче дізналися вартість проїзду в одеському трамваї.

       Я швидко опустила погляд на свій аутфіт і закричала від безпорадності. Магічний гардероб Стефанії зберіг усі мої попередні епічні шари: на мені досі бовталося велетенське ІТ-худі мільйонера Іллі кольору латте, під ним визирав светр історика Данила, а поверх усього цього візуального вінегрету гордо розвівався мій нещасний червоний фартух «Галицьких витребеньок». Тільки тепер цей фартух під поривами вітру намагався злетіти і душив мене власними зав'язками, наче ображений кабанчик, який вирішив помститися стажеру.

         Вітер раптово врізав з новою, потрійною силою. Мої кеди ковзнули по мокрому асфальту, шопер із зошитом з біології потягнув мене вбік, і я, остаточно втративши гравітацію, з гучним підлітковим криком: «А-а-а! Я не вмію плавати в три шари одягу!» — почала завалюватися спиною прямо в бік залізного огородження бульвару.

         Але впасти мені не судилося.

      За долі секунди до мого епічного приземлення, з туману та морських бризок раптово випірнула сильна, широка чоловіча фігура. Дві могутні руки в темних сукняних рукавах залізною хваткою перехопили мене поперек талії, одним легким і впевненим рухом відірвали від землі й притиснули до твердих, як гранітна плита, грудей.

      І в цю саму секунду — о так, Стефаніє, твій одеський оркестр врізав по моїх барабанних перетинках! — у моїй голові зазвучав абсолютно новий саундтрек. Це був потужний, величний, патріотичний і неймовірно кінематографічний марш із глибокими духовими інструментами, шурхотом морських хвиль та звуками корабельного дзвона (ринди). Час знову сповільнився, перетворюючи штормову Одесу на знімальний майданчик фільму про героїчних моряків.

       Хлопець... Ну, це був чистий, стовідсотковий архетип надійності, мужності та джентльменського шику, перед яким будь-який рок-музикант чи ІТ-стартапер виглядав як хлопчик із молодшої групи дитсадка. Його звали Богдан.

        На вигляд йому було років дев'ятнадцять. Високий, стрункий, з ідеальною військовою виправкою та широкими плечима, на яких бездоганно сиділа парадна чорна форма курсанта Академії Військово-Морських Сил України. Золоті якорі на його комірі та ґудзиках виблискували крізь водяний пил, а білосніжна безкозирка з чорними стрічками «ВМС ЗСУ», які ефектно розвівалися на вітрі, трималася на його голові так упевнено, наче була приколочена туди цвяхами.

     Його обличчя з чіткими, мужественними рисами та легкою засмагою від морських походів виглядало неймовірно привабливо. Але найголовніше — його великі сіро-сталеві очі. Вони дивилися на мене з такою спокійною, надійною теплотою, гарним почуттям гумору та легкою іронією, що моє бідне підліткове серце миттєво забуло про НМТ, біологію та правила Стефанії й почало калатати в ритмі сигналу SOS.

        Богдан легко поставив мене на ноги, але рук з моєї талії не випустив, надійно утримуючи мене проти шаленого одеського вітру.

      — Обережніше, галицька ескадра! — весело перекричав він гуркіт шторму, і на його обличчі з'явилася дуже щира, відкрита посмішка. — В Одесі, звісно, люблять гостей, але якщо ти збираєшся штурмувати Чорне море вплав прямо з бульвару, то твій плавзасіб... — він іронічно подивився на мій фартух з кабанчиком, — ...явно не пройшов технічний огляд у капітана порту! Ти як тут опинилася під час такого шторму, мала?




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше