Якщо ви колись думали, що акторська майстерність — це легка прогулянка під софітами у розкішному вбранні, то ви ніколи не затягували корсет на шість дірочок менше, ніж дозволяють ваші біологічні параметри. Мій внутрішній лічильник підліткового сорому вже давно вибухнув, а магічний серіал Стефанії продовжував транслювати свій чернівецький епізод із витонченістю середньовічної інквізиції.
Перерва закінчилася швидше, ніж я встигла зрозуміти, як функціонувати в цій оксамитовій винній сукні. Нас повернули на знімальний майданчик, який тепер перемістився у внутрішні галереї університету.
— Так, масовка, приготувалися! Графиня, ти стоїш біля колони, Марк підходить праворуч. Ти маєш сказати: «Мій князю, туга моя за вами безмежна, наче небо над цими вежами». Зрозуміла? Тільки без вай-фаю та НМТ! Працюємо класику! — Режисер у панамці махнув рукою в бік операторів.
— Камера! Мотор! Поїхали!
Марк ефектно, карбуючи кожен крок своїми дорогими шкіряними туфлями, наблизився до мене. Його смарагдові очі дивилися на мене з тією бездоганною джентльменською зарозумілістю, від якої, мабуть, плакали всі підписочниці його офіційного фан-клубу. Він завмер на відстані пів кроку, і драматичне соло на скрипці в моїй голові знову врізало на повну гучність.
Я глибоко вдихнула, намагаючись згадати текст. Мозок, заблокований нестачею кисню та присутністю ідеального обличчя актора-естета, видав перше, що знайшов у архівах.
— Мій князю... — драматично почала я, притискаючи руку до грудей. — Туга моя за вами безмежна... наче... наче черга за перепічкою на Театральній площі о першій годині дня!
— Стоп! Стоп! Яка перепічка?! — закричав у мегафон режисер, ледь не впустивши свій сценарій на підлогу. — Софіє, ми знімаємо драму за Франком, а не кулінарне шоу про фастфуд! Марку, що вона верзе?!
Марк раптово прикрив рот кулаком в оксамитовій рукавичці, намагаючись стримати кашель, який насправді був чистої води іронічним сміхом. Його зелені очі весело звузилися.
— Пробачте, пане режисере, — оксамитово промовив він, не зводячи з мене глузливого погляду. — Здається, моя партнерка просто намагається осучаснити психологічний портрет своєї героїні. Графиня, яка страждає на хронічний голод — це свіжий погляд на класику.
— Дуже смішно, — буркнула я, поправляючи важке мереживо на комірі, коли режисер оголосив технічний дубль. — Спробував би ти три хвилини тому подихати в цьому скафандрі XVIII століття, я б подивилася, які репліки видавав би твій акторський апарат!
— Ще один дубль! Почали! — скомандував режисер.
Марк знову зробив свій пафосний підхід. Я зібрала всю свою волю в кулак.
— Мій князю, туга моя за вами безмежна, наче... наче ціна на оренду однокімнатної квартири в центрі Львова під час туристичного сезону! Ой, ні, зачекайте... наче небо! Небо над вежами!
— Стоп!!! — Режисер остаточно жбурнув панамку в асистента. — Це катастрофа! Це акторський саботаж! Марку, зроби з цим щось! Вона лажає кожну другу репліку, у неї замість високої поезії в голові суцільний побутовий реалізм та житлово-комунальні проблеми!
Марк повільно опустив свою тростину з набалдашником у формі орла, підійшов до режисера і щось тихо сказав йому на вухо. Той незадоволено кивнув і махнув рукою технічній групі.
— Оголошується індивідуальна репетиція! Марк забирає графиню на коучинг! Камера — перерва тридцять хвилин!
Марк обернувся до мене, його губи розпливлися в іронічній, але неймовірно чарівній посмішці джентльмена, яка моментально змусила моїх внутрішніх метеликів дістати театральні біноклі й почати бурхливо аплодувати.
— Ходімо, примадонно, — тихо сказав він, беручи мене під лікоть. — Я бачу, що твій галицький темперамент ніяк не вкладається в жорсткі рамки чернівецького кіновиробництва. Нам потрібна приватна репетиція. Без масовки та рацій.
Він упевнено повів мене величними коридорами університету, де кожен наш крок відгукувався луною під високими склепіннями. Ми піднялися широкими мармуровими сходами і штовхнули важкі дубові двері.
Ми опинилися в порожньому, гігантському Актовому залі, який підлітки часто називають «чернівецьким Гоґвортсом». Через величезні вітражні вікна пробивалися косі промені вечірнього сонця, фарбуючи стіни, оздоблені розкішним різьбленим деревом та позолотою, у теплий янтарний колір. Навколо стояли довгі ряди старовинних крісел, а в самому центрі височіла темна дерев'яна сцена. Тут панувала дивовижна, майже магічна тиша, яка пахла старою сценою, оксамитом та театральними таємницями.
Марк пройшов на середину зали, поклав тростину на перше крісло і повернувся до мене, закинувши руки за спину. Його камзол із золотим шиттям у променях сонця виглядав настільки ефектно, наче він справді був принцом, який випадково застряг у нашому часі.
— Ну що, Софіє, — промовив він, і його голос у порожній залі набув дивовижної глибини. — Тут немає режисера. Тут ніхто не засудить твої репліки про квартири чи перепічки. Скажи мені чесно... ти взагалі коли-небудь пробувала грати кохання? Ну, чи хоча б удавати, що твій партнер тобі не огидний?
Я підійшла ближче, кумедно шурхаючи важкою оксамитовою спідницею по паркету.
#594 в Молодіжна проза
#150 в Підліткова проза
#5954 в Любовні романи
#2618 в Сучасний любовний роман
підліткове кохання, шкільне підліткове життя, кохання і дружба
Відредаговано: 08.11.2026