Сім перших поцілунків: Львівський апгрейд

Розділ 15. Випадкова примадонна

      Якщо ви колись думали, що падіння з даху київського хмарочоса на Подолі через кабель від світлодіодного дерева — це найгірше, що може статися з випускницею школи у її сімнадцятиріччя, то ви просто ніколи не користувалися магічними послугами Стефанії. Моя внутрішня статистика епічних фейлів уже вимагала окремого тому в бібліотеці Підгірців, але просторовий блендер мольфарки на фрілансі навіть не думав знижувати оберти.

        Коли біла неонова вирва нарешті виплюнула мене назад у матеріальний світ, я приготувалася до того, що зараз буду падати на купу цегли або, у кращому випадку, в чергову карпатську калюжу під Яремче. Проте мої кеди, які вже пройшли подільський суглинок і карпатський гумус, приземлилися на щось дивно чисте й гладке.

      Я розплющила очі й миттєво задихнулася від запаху. Жодних вихлопних газів столиці, жодної фритюрної олії київської перепічки. Повітря навколо пахло старовинною червоною цеглою, підігрітою сонцем, квітучими магноліями, дорогою театральною пудрою, лаком для волосся і лавандовим парфумом.

        Я стола посеред неймовірного, величного подвір'я, оточеного стінами з витонченої червоної цегли, прикрашеними химерними вежами, карнизами та черепицею, яка виблискувала на сонці всіма відтінками глазурованого шоколаду.

      — Мамо рідна, це ж Чернівецький університет, — прошепотіла я, озираючись. — Резиденція митрополитів. Український Гоґвортс. Стефаніє, ти що, вирішила закрити мою заборгованість з географії за всі класи?

    Але замість тихої, академічної атмосфери, навколо панував справжній, концентрований хаос вселенського масштабу. Скрізь снували люди з раціями, чорними навушниками, гігантськими парасольками від сонця та штативами. Навколо стояли величезні освітлювальні прилади, схожі на іншопланетні тарілки, а прямо по центру двору на рейках повільно рухалася величезна кінокамера. По периметру майданчика вишикувався натовп чернівецьких підлітків, які тримали телефони натовпом і збуджено перешіптувалися.

        Я опустила погляд на свій аутфіт. Так, ситуація стабільна: під велетенським худі кольору латте, яке я успішно експропріювала в київського мільйонера Іллі під час падіння, все ще висів мій нещасний, заляпаний брудом червоний фартух «Галицьких витребеньок». Я виглядала як фанатка історичного косплею, яка на пів дорозі передумала і вирішила підробити на роздачі листівок.

      — Так, Софіє, без паніки, — сказала я собі, міцніше стискаючи свій шопер. — Локація номер п'ять. Головне — знайти куток, де мене не помітять, і тихенько дочекатися...

      — Стоп! Стоп зйомка! Камера, стоп! — раптом на все подвір'я прогримів у мегафон голос чоловіка в кумедній панамці та жилетці з кишенями, який сидів на розкладному стільці з написом «DIRECTOR». Він люто схопився за голову. — Де ця клята примадонна?! Де Карина?! Мені через десять хвилин треба здавати режимне світло, а вона сидить у гримерці й плаче, бо в неї прищ на підборідді не вписується в концепцію історичної драми?!

      — Пане режисере, у неї панічна атака, вона відмовляється виходити на майданчик! — підбігла до нього худенька дівчина з планшетом.

      — Мені плювати на її чакри! Нам потрібна актриса масовки на роль графині другого плану прямо зараз! — режисер розлючено обвів поглядом подвір'я. Його очі шалено сканували простір і раптово... зупинилися рівно на мені.

       Я застигла, наче голуб перед лобовим склом трамвая.

       — О! Ось вона! — закричав режисер, тицяючи в мене пальцем. — Ідеальний типаж! Подивіться на це обличчя — чистий, незайманий підлітковий відчай, помножений на екзистенційну кризу! Те, що треба для сцени розчарування! А цей концептуальний фартух... це просто геніально, це ж постмодернізм!

       — Чекайте, я не актриса! Я просто стажер зі Львова, у мене НМТ... — панічно закричала я, але було пізно.

     До мене миттєво підлетіли три дівчини. Одна почала гарячково пшикати мені в обличчя термальною водою, інша судомно розчісувала моє гніздо на голові, а третя одним спритним рухом зірвала з мене худі Іллі, розв'язала фартух і накинула на мої плечі важку, розкішну оксамитову сукню глибокого винного кольору з мереживним коміром XVIII століття.

       — Дівчино, не крутися, у нас таймінг! — кричала костюмерка, затягуючи мені корсет так, що мої легені делікатно натякнули: «Софіє, прощайся з киснем, він нам більше не знадобиться».

    Через тридцять секунд мене буквально виштовхнули на середину майданчика, прямо на старовинну бруківку біля центрального входу в університет.

       — Камера! Мотор! Начали! — пролунав голос режисера.

      Все навколо завмерло. Натовп підлітків за лінією зйомки перестав дихати. І в цю саму секунду — о боже, Стефаніє, твій чернівецький оркестр увімкнувся на повну! — у моїй голові зазвучало розкішне, драматичне соло на скрипці, переплетене з глибокими акордами рояля. Час знову сповільнився, перетворюючи бруківку на театральні підмостки.

        З-за великих дерев'яних дверей університету повільно вийшов хлопець.

      Я відчула, як мій корсет став ще тіснішим, хоча затягувати його далі було нікуди. Це був Марк. Мій п'ятий магічний краш-тест і висхідна зірка українського кінематографа.

      На вигляд йому було років дев'ятнадцять. Високий, із бездоганною, майже королівською осанкою. На ньому був розкішний історичний камзол із золотим шиттям, білосніжна сорочка з жабо, а темно-русяве волосся було ідеально вкладене назад. Його обличчя виглядало так, наче його витесав з мармуру якийсь дуже талановитий естет: чіткі вилиці, тонка лінія губ і великі, холодні зелені очі, які дивилися на світ із такою зарозумілою, гордою величчю, що половина дівчат у масовці, здається, синхронно зітхнула. Він тримав у руці старовинну тростину з набалдашником у формі орла й рухався з таким джентльменським шиком, наче сам володів цим університетом.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше