Знаєте, яка головна відмінність між романтичним побаченням у кіно та моїм життям? У кіно, коли починається злива, у героїв туш не розтікається до підборіддя, речі не пахнуть фритюрною олією, а волосся виглядає так, ніби його щойно сушив феном особистий стиліст.
Моя ж реальність, яка наразі перебувала під повним, неконтрольованим спонсорством магічного ФОП «Стефанія — Таро та IT-інвестиції», підкинула мені черговий сюжетний поворот. Щойно я епічно вліпила легендарну київську перепічку прямо в обличчя юного мільйонера та мого дитсадкового ворога-любові Іллі під козирком Житнього ринку, простір навколо нас не просто здригнувся — він зробив витончений монтажний перехід.
Коли мої кеди, що пройшли всі кола пекла (подільський суглинок, карпатський бруд і калюжі біля «Самсона»), знову намацали опору, виявилося, що злива раптово закінчилася. Ба більше, ми з Іллею більше не ховалися серед залізобетону ринку. Магічні алгоритми Стефанії вирішили повернути нас на ту саму ультрасучасну дахову терасу на Подолі, але з підвищенням рівня пафосу до позначки «максимум».
Небо над Києвом очистилося від хмар і набуло розкішного оксамитово-чорного відтінку, висипавши над столицею стільки зірок, скільки я не бачила навіть на Бакоті. Дніпро внизу ліниво ніс свої темні води, відображаючи шалені неонові вогні Пішохідного мосту, який світився всіма кольорами веселки, наче гігантська світлодіодна стрічка з AliExpress. Поділ палав тисячами ліхтариків, вікон та фар автівок, що повзли по Набережно-Хрещатицькій, наче маленькі світні мурахи.
Атмосферний лоу-фай хіп-хоп у моїй голові, який на секунду заглух від мого «перкусійного» удару перепічкою, увімкнувся знову, але тепер він звучав неймовірно глибоко, з дорогими басовими переливами та легким шурхотом вінілу.
Я стояла біля самого скляного огородження, кутаючись у велетенський светр великої в'язки, що залишився мені як сувенір від аспіранта Данила, поверх якого все ще гордо висів мій червоний фартух «Галицьких витребеньок». Рівень моєї візуальної презентації впевнено говорив світу: «Ця дівчина знає толк у концептуальній бідності».
Ілля стояв поруч. Його білосніжне худі кольору латте тепер було абсолютно чистим — магія Стефанії, судячи з усього, мала вбудовану функцію миттєвої хімчистки для ІТ-сфери. Його комп'ютерні окуляри в прозорій оправі відбивали вогні вечірнього Києва, а карі очі дивилися на мене з такою глибокою, тихою теплотою, що моє бідне серце знову почало гарячково шукати валідол у шопері поруч із зошитом з біології.
— Знаєш, Соф, — тихо промовив він, спираючись ліктями на скляне огородження і дивлячись на річку. Річковий вітер ефектно розпатлав його ідеально вкладене волосся. — Поділ звідси виглядає як величезна материнська плата, де кожен вогник — це якийсь процес або біт інформації. Люди думають, що я створив цей ШІ-додаток, бо я схиблені на коді чи мрію про мільярди на рахунках у Швейцарії.
— А це не так? — іронічно примружилася я, ховаючи ніс у комір светра. — Мені здавалося, кожен хлопець, який у вісімнадцять років має офіс над Дніпром, засинає з думкою про те, як викупити акції Твіттера і перейменувати його назад.
Ілля тихо засміявся — оцим своїм м'яким, затишним сміхом, від якого на моїй шкірі миттєво з'явився новий табун метеликів-нелегалів. Він повернувся до мене, зняв окуляри і засунув їх у кишеню. Без лінз його погляд став настільки беззбройно щирим, що мій іронічний підлітковий щит невдахи просто дав глибоку тріщину.
— Взагалі не так, — сказав він, дивлячись прямо мені в очі. — Коли інвестори в Каліфорнії запитували мене на пітчингу, що надихнуло мене на створення алгоритму, який розпізнає рівень тривожності користувача, я розповів їм красиву казку про психологію покоління зумерів. Але насправді... насправді я просто згадав тебе, Соф.
Я застигла. Мамо рідна, здається, мій процесор зараз реально перегріється і видасть синій екран.
— Мене? — вичавила я з себе, міцніше стискаючи ручки свого шопера. — Але ми не бачилися з дитсадка! Ти тоді просто кидав у мене піском і відбирав лопатки! Який ШІ?!
— Я кидав у тебе піском, бо це був єдиний спосіб привернути твою увагу, дурненька, — Ілля кумедно похитав головою, і на його щоках з'явилися ті самі дитячі ямочки. — Ти завжди була такою мрійливою, писала щось у свій таємний нотатник, весело сміялася з дурних жартів і абсолютно не вміла захищатися від реальності. Коли мої батьки переїхали до Києва, я пообіцяв собі, що стану кимось. Що створю щось настільки круте, щоб ти колись побачила це в новинах, згадала хлопчика з третього під'їзду і посміхнулася. Всі мої безсонні ночі за кодом, всі мої презентації, цей офіс, ці мільйони — все це було зроблено лише з однією метою, Соф. Щоб вразити тебе. Щоб повернутися до Львова не просто сусідом, а хлопцем, який здатний захистити твій світ від будь-якого стресу.
Віолончелі та джазові клавішні в моїй голові врізали таку епічну, пронизливу романтичну ноту, що в мене всередині все просто почало перетворюватися на солодку цукрову пудру. Рівень підліткової драми зашкалював так, що навіть корейські режисери дорам зараз стояли б осторонь і записували діалоги.
Різкий порив холодного київського вітру з боку Труханового острова раптово змусив мене здригнутися і голосно шмигнути носом. Мій фартух з кабанчиком явно не був розрахований на нічні прогулянки над Дніпром.
Ілля миттєво зреагував. Одним плавним, упевненим рухом він зняв із себе своє розкішне, щільне оверсайз-худі кольору латте (залишившись у самій білій футболці, яка ідеально підкреслювала його спортивну фігуру), зробив крок до мене і... просто накинув його мені на плечі, обхопивши мене ззаду своїми довгими, теплими руками.
#595 в Молодіжна проза
#150 в Підліткова проза
#5941 в Любовні романи
#2613 в Сучасний любовний роман
підліткове кохання, шкільне підліткове життя, кохання і дружба
Відредаговано: 08.11.2026