Сім перших поцілунків: Львівський апгрейд

Розділ 14. Прогулянка над Дніпром

       Знаєте, яка головна відмінність між романтичним побаченням у кіно та моїм життям? У кіно, коли починається злива, у героїв туш не розтікається до підборіддя, речі не пахнуть фритюрною олією, а волосся виглядає так, ніби його щойно сушив феном особистий стиліст.

       Моя ж реальність, яка наразі перебувала під повним, неконтрольованим спонсорством магічного ФОП «Стефанія — Таро та IT-інвестиції», підкинула мені черговий сюжетний поворот. Щойно я епічно вліпила легендарну київську перепічку прямо в обличчя юного мільйонера та мого дитсадкового ворога-любові Іллі під козирком Житнього ринку, простір навколо нас не просто здригнувся — він зробив витончений монтажний перехід.

       Коли мої кеди, що пройшли всі кола пекла (подільський суглинок, карпатський бруд і калюжі біля «Самсона»), знову намацали опору, виявилося, що злива раптово закінчилася. Ба більше, ми з Іллею більше не ховалися серед залізобетону ринку. Магічні алгоритми Стефанії вирішили повернути нас на ту саму ультрасучасну дахову терасу на Подолі, але з підвищенням рівня пафосу до позначки «максимум».

       Небо над Києвом очистилося від хмар і набуло розкішного оксамитово-чорного відтінку, висипавши над столицею стільки зірок, скільки я не бачила навіть на Бакоті. Дніпро внизу ліниво ніс свої темні води, відображаючи шалені неонові вогні Пішохідного мосту, який світився всіма кольорами веселки, наче гігантська світлодіодна стрічка з AliExpress. Поділ палав тисячами ліхтариків, вікон та фар автівок, що повзли по Набережно-Хрещатицькій, наче маленькі світні мурахи.

      Атмосферний лоу-фай хіп-хоп у моїй голові, який на секунду заглух від мого «перкусійного» удару перепічкою, увімкнувся знову, але тепер він звучав неймовірно глибоко, з дорогими басовими переливами та легким шурхотом вінілу.

     Я стояла біля самого скляного огородження, кутаючись у велетенський светр великої в'язки, що залишився мені як сувенір від аспіранта Данила, поверх якого все ще гордо висів мій червоний фартух «Галицьких витребеньок». Рівень моєї візуальної презентації впевнено говорив світу: «Ця дівчина знає толк у концептуальній бідності».

    Ілля стояв поруч. Його білосніжне худі кольору латте тепер було абсолютно чистим — магія Стефанії, судячи з усього, мала вбудовану функцію миттєвої хімчистки для ІТ-сфери. Його комп'ютерні окуляри в прозорій оправі відбивали вогні вечірнього Києва, а карі очі дивилися на мене з такою глибокою, тихою теплотою, що моє бідне серце знову почало гарячково шукати валідол у шопері поруч із зошитом з біології.

      — Знаєш, Соф, — тихо промовив він, спираючись ліктями на скляне огородження і дивлячись на річку. Річковий вітер ефектно розпатлав його ідеально вкладене волосся. — Поділ звідси виглядає як величезна материнська плата, де кожен вогник — це якийсь процес або біт інформації. Люди думають, що я створив цей ШІ-додаток, бо я схиблені на коді чи мрію про мільярди на рахунках у Швейцарії.

      — А це не так? — іронічно примружилася я, ховаючи ніс у комір светра. — Мені здавалося, кожен хлопець, який у вісімнадцять років має офіс над Дніпром, засинає з думкою про те, як викупити акції Твіттера і перейменувати його назад.

      Ілля тихо засміявся — оцим своїм м'яким, затишним сміхом, від якого на моїй шкірі миттєво з'явився новий табун метеликів-нелегалів. Він повернувся до мене, зняв окуляри і засунув їх у кишеню. Без лінз його погляд став настільки беззбройно щирим, що мій іронічний підлітковий щит невдахи просто дав глибоку тріщину.

      — Взагалі не так, — сказав він, дивлячись прямо мені в очі. — Коли інвестори в Каліфорнії запитували мене на пітчингу, що надихнуло мене на створення алгоритму, який розпізнає рівень тривожності користувача, я розповів їм красиву казку про психологію покоління зумерів. Але насправді... насправді я просто згадав тебе, Соф.

      Я застигла. Мамо рідна, здається, мій процесор зараз реально перегріється і видасть синій екран.

     — Мене? — вичавила я з себе, міцніше стискаючи ручки свого шопера. — Але ми не бачилися з дитсадка! Ти тоді просто кидав у мене піском і відбирав лопатки! Який ШІ?!

     — Я кидав у тебе піском, бо це був єдиний спосіб привернути твою увагу, дурненька, — Ілля кумедно похитав головою, і на його щоках з'явилися ті самі дитячі ямочки. — Ти завжди була такою мрійливою, писала щось у свій таємний нотатник, весело сміялася з дурних жартів і абсолютно не вміла захищатися від реальності. Коли мої батьки переїхали до Києва, я пообіцяв собі, що стану кимось. Що створю щось настільки круте, щоб ти колись побачила це в новинах, згадала хлопчика з третього під'їзду і посміхнулася. Всі мої безсонні ночі за кодом, всі мої презентації, цей офіс, ці мільйони — все це було зроблено лише з однією метою, Соф. Щоб вразити тебе. Щоб повернутися до Львова не просто сусідом, а хлопцем, який здатний захистити твій світ від будь-якого стресу.

       Віолончелі та джазові клавішні в моїй голові врізали таку епічну, пронизливу романтичну ноту, що в мене всередині все просто почало перетворюватися на солодку цукрову пудру. Рівень підліткової драми зашкалював так, що навіть корейські режисери дорам зараз стояли б осторонь і записували діалоги.

   Різкий порив холодного київського вітру з боку Труханового острова раптово змусив мене здригнутися і голосно шмигнути носом. Мій фартух з кабанчиком явно не був розрахований на нічні прогулянки над Дніпром.

      Ілля миттєво зреагував. Одним плавним, упевненим рухом він зняв із себе своє розкішне, щільне оверсайз-худі кольору латте (залишившись у самій білій футболці, яка ідеально підкреслювала його спортивну фігуру), зробив крок до мене і... просто накинув його мені на плечі, обхопивши мене ззаду своїми довгими, теплими руками.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше