Сім перших поцілунків: Львівський апгрейд

Розділ 12. Зустріч випускників дитсадка

      Якщо ви думаєте, що після Карпатського хюге, велосипедного ралі та розбитого носа хлопця-екстремала ваше життя нарешті увійде в режим спокійного низькобюджетного серіалу на каналі «Домашній», то ви погано знаєте, як працюють алгоритми магічних ФОП-послуг пані Стефанії. Магічна центрифуга цього разу не просто крутанула мене — вона влаштувала моєму вестибулярному апарату такий експрес-тур, після якого американські гірки здалися б дитячим манежем.

       Коли підлога під моїми нещасними, заляпаними подільським суглинком та карпатським болотом кедами знову стала стабільною, я заплющила очі й приготувалася до найгіршого. Наприклад, що я стою посеред гнізда розлючених шершнів або на засіданні Верховної Ради в секції радикальної опозиції.

       Проте запах дикого чебрецю, мокрих смерек та вогнища миттєво зник. Натомість мої ніздрі вловили дорогий, витончений аромат свіжозмеленої кави сорту «арабіка руанда», дорогого паркетного лаку, кондиціонованого повітря та... грошей. Справжніх, великих, неоподаткованих IT-грошей.

       Я розплющила одне око. Потім інше.

      — Ого, — прошепотіла я, і мій голос розвіявся в теплому вечірньому повітрі. — Стефаніє, це вже схоже на підвищення класу обслуговування. Де мій бізнес-лаунж?

      Я стояла на величезній, ультрасучасній відкритій терасі на даху хмарочоса. Під моїми ногами була ідеально рівна, дорога палубна дошка темно-графітового кольору. Навколо стояли мінімалістичні диванчики з білосніжними подушками, великі кадки з екзотичними декоративними деревами, а на скляних столах світилися футуристичні бездротові настільні лампи.

        Але найголовніше — це вид. Я підійшла до скляного огородження, ледь не впустивши свій бідний шопер у порожнечу. Піді мною розкинувся вечірній, сяючий мільйонами вогнів Поділ. Величний Дніпро ліниво ніс свої темні води, відображаючи вогні Пішохідного мосту, Труханів острів палав ілюмінацією, а далеко на горизонті світилися куполи київських храмів. Це був Київ. Столиця. Наймасштабніша локація мого романтичного квесту.

       — Так, Софіє, видихуй, — сказала я собі, намагаючись пригладити волосся, яке після карпатського туману стирчало так, наче я щойно пережила удар струмом потужністю в двісті вольт. — Поділ — це тобі не Сихівський ринок. Тут люди ходять на роботу з макбуками під пахвою і купують круасани за ціною мого тижневого проїзного в трамваї. Головне — не зганьбитися. І знайти, де тут туалет, бо мені терміново треба відмити з фартуха залишки карпатської флори.

      Я повернулася спиною до Дніпра і здригнулася. Прямо біля виходу на терасу, спершись на скляні глянцеві двері, стояв хлопець.

      І в цю саму секунду — о так, Стефаніє, твій музичний продакшн знову врізав по мізках! — у моїй голові зазвучав абсолютно новий саундтрек. Це був легкий, дорогий, атмосферний лоу-фай хіп-хоп з м'якими джазовими нотами піаніно. Наче я випадково зайшла в дорогий лаунж-бар, де вхід тільки за запрошеннями в Apple Wallet. Час знову сповільнився, перетворюючи реальність на дорогий рекламний ролик банку чи технологічного стартапу.

      Хлопець... Ну, це був чистий, рафінований еталон успішного сучасного підлітка-генія. Його звали Ілля.

      На вигляд йому було років вісімнадцять. Високий, худорлявий, з ідеальною осанкою людини, яка сидить на ергономічному кріслі за дві тисячі доларів. На ньому були строгі чорні завужені джинси, білі мінімалістичні кеди бренду, назву якого я навіть вимовити не зможу, і дороге оверсайз-худі кольору латте з маленьким, ледь помітним логотипом у формі стилізованої літери «S» на грудях. На його зап'ясті виблискував найновіший Apple Watch Ultra, а на носі сиділи стильні комп'ютерні окуляри в прозорій оправі. Його темно-каштанове волосся було акуратно вкладене, а великі карі очі дивилися на мене крізь лінзи окулярів з такою неймовірною, теплою, ностальгічною посмішкою, від якої моє серце раптово пропустило удар і полетіло кудись у бік станції метро «Контрактова площа».

        Я застигла. Мій підлітковий архів пам'яті раптово почав гарячково гортати старі папки, позначені тегом «Дитинство. До того, як я стала невдахою».

       — Ілля?.. — ледь чутно вичавила я з себе. — Той самий Ілля з тридцять другого дитсадка у Львові? Який жив у третьому під'їзді?

       — Той самий, Соф, — його голос був м'яким, глибоким і неймовірно затишним, без жодної краплі пафосу мільйонера. Він зробив кілька кроків по палубній дошці в мій бік, і кожен його крок відгукувався в моїй голові тими самими м'якими джазовими акордами. — Тільки я більше не кидаюся в тебе піском з пісочниці за те, що ти забрала мою улюблену пластикову лопатку. І більше не відбираю в тебе цукерки. Хоча, дивлячись на твій фартух... ти, схоже, досі працюєш у кондитерській сфері?

      Я швидко опустила очі на свій аутфіт. О боже. Червоний фартух «Галицьких витребеньок» з брудним кабанчиком на тлі ультрасучасної київської тераси виглядав як крик про допомогу. Рівень мого стилю зараз упав навіть нижче за оцінку моєї першої вчительки з поведінки.

       — Це... це концептуальний мерч, — іронічно буркнула я, намагаючись сховати руки в рукава светра Данила, який досі бовтався на мені під фартухом. — Я проводжу соціальний експеримент «Як зганьбитися в трьох регіонах України за один день». Але чекай... ти мільйонер?! Тоха з Бакоти казав, що хтось створив додаток на мільйон доларів! Це ти?!

       Ілля тихо засміявся, і на його обличчі з'явився той самий кумедний вираз хлопчика, який колись таємно підкидав мені в капюшон живих гусениць. Він підійшов майже впритул, і я відчула запах його парфуму — дорога шкіра, сандал і свіжість.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше