Коли білий магічний вибух нарешті змилосердився над моїм вестибулярним апаратом і вимкнувся, я виявила, що стою не на затишній львівській бруківці й навіть не на вологому карпатському моху. Мої бідні білі кеди, які я ще вчора старанно відтирала старою зубною щіткою з милом, зараз по самі шнурки загрузли в чомусь, що підозріло нагадувало суміш подрібненого вапняку, сухої трави та пилу. Потертого пилу українського півдня Хмельниччини.
Навколо мене панував не просто шум — це був справжній апокаліпсис звуку. Земля під моїми ногами вібрувала з такою силою, наче десь глибоко під шарами породи прокидався доісторичний монстр із хронічною печією. Баси били прямо в грудну клітку, примушуючи моє серце підлаштовуватися під ритм шаленого барабанного соло.
— Ого, оце так прихід, — пробурмотіла я, закриваючи вуха руками й намагаючись роззирнутися крізь густу хмару штучного диму, який пахнув хімічною полуницею та розігрітими прожекторами.
Я перебувала в якомусь величезному наметі чи напіввідкритому павільйоні з металевих конструкцій, обтягнутих чорним брезентом. Навколо снували люди зі збоченим виразом обличчя та бейджами «ORGANIZER» або «BACKSTAGE» на шиях. Вони тягали товсті чорні кабелі, схожі на анаконд, кричали щось у рації й виглядали так, наче від їхньої швидкості залежить доля людства, ну або принаймні якість звуку в правому порталі.
Я зробила кілька кроків уперед, ледь не перечепившись через кофр від бас-гітари, і визирнула крізь щілину в брезенті.
Мамо рідна. Мої очі округлилися до розмірів тих самих сувенірних тарілок, які я протирала годину тому.
Переді мною відкривався вид, від якого навіть у такої запеклої скептички, як я, перехопило подих. Це була Бакота. Але не та тиха, залікова Бакота з підручників географії чи нудних туристичних буклетів, де пенсіонери фотографують краєвиди. Це був епіцентр наймасштабнішого підліткового рок-фестивалю року. Величезна сцена височіла на самому краю гігантського скельного обриву, а внизу, наче безкрає синє море, розливалися фантастичні води Дністра. Сонце вже повільно котилося до горизонту, фарбуючи воду в палітру від ніжно-рожевого до криваво-золотого. А перед сценою... перед сценою вирував справжній океан підлітків. Тисячі рук, прапори, світлодіодні ліхтарики, які вже починали мерехтіти в сутінках, і плакати. Багато плакатів.
Я примружилася, намагаючись розібрати написи на найближчому величезному ватмані, який тримали три дівчини в косухах. На ньому великими червоними літерами з блискітками було написано: «МАКС, ТИ НАЙКРАЩИЙ!», а трохи нижче — «МАКС, ОДРУЖИСЬ ЗІ МНОЮ, Я ВМІЮ ВАРИТИ БОРЩ!». На іншому плакаті красувався напис: «ТВІЙ БАС — МІЙ ПУЛЬС».
— Так, зрозуміло, — прокоментувала я, повертаючись назад углиб намету. — Листівка номер один офіційно в дії. Мій перший магічний об'єкт — якийсь місцевий рок-ідол, від якого сохне половина дівчат країни, що мають доступ до інтернету. Ну що ж, тримайся, Софіє. Твоє завдання — просто не дати йому себе поцілувати. Ха, та з моїм рівнем соціальної тривожності я до нього ближче ніж на три метри навіть не підійду!
Шлунок раптово видав такий голодний і гучний звук, що він на секунду перекрив навіть звуки саундчеку з вулиці. Я згадала, що мій обід залишився в сувенірній крамниці, а кава з карамельним сиропом вже давно випарувалася разом із моєю адекватністю. Рівень цукру в крові стрімко падав до критичної позначки, за якою зазвичай починається стадія «я готова з'їсти навіть картонну коробку».
Я почала гарячково озиратися навколо. Мій погляд упав на невеликий столик у кутку намету, накритий білою паперовою скатертиною. Це була зона кейтерингу для VIP-артистів. Там стояла тарілка з нарізаними лимонами, кілька пляшок дорогої мінералки і... О боги, це був він.
На чистій паперовій серветці лежав справжній кулінарний шедевр підліткового фаст-фуду: велетенський, двоповерховий, соковитий бутерброд із хрустким підсмаженим багетом, тонкими скибочками крафтового карпатського балику, свіжим листям салату, яке аж блищало від крапель води, і товстим шаром розплавленого сиру, що апетитно звисав із краю. Від нього йшов такий божественний аромат часникового соусу та зелені, що в мене перед очима попливли рожеві хмаринки.
Поруч не було нікого. Взагалі нікого. Всі організатори були зайняті назовні.
— Ну... якщо він тут лежить, значить, він нічийний, — прошепотіла я, повільно просуваючись до столу, наче ніндзя на спецзавданні. — Зрештою, це магічний світ. Може, це частина мого вітального пакету? «Ласкаво просимо на Бакоту, ось вам вуглеводи».
Я схопила бутерброд. Він був теплим. Моє сумління зробило слабку спробу пирхнути, але шлунок закричав: «Заткнися!», і я з розгону відкусила добру третину цього шедевра. Сир потягнувся довгою ниткою, соус капнув мені на палець, але це було настільки смачно, що я ледь не замурчала від задоволення. Балик був ідеальним, багет хрустів, як треба. Я заплющила очі від насолоди, пережовуючи першу порцію і вже готуючись до другого епічного укусу.
— Е-е-е... чуваче, ти бачиш те саме, що й я? — раптом пролунав густий, оксамитовий і дуже іронічний чоловічий голос з іншого кінця намету.
Я ледь не вдавилася скоринкою. Мої очі розплющилися, і я завмерла з напіввідкритим ротом, у якому все ще стирчав шматочок салату.
З-за чорної куліси вийшов хлопець. І в цю саму секунду в моїй голові (чи десь у просторі навколо) раптово увімкнувся той самий ефект, про який попереджала Стефанія. Час знову ніби сповільнився. Звідкись із кутків намету зазвучав легкий, романтичний акустичний перебір гітари з легким басовим підкладом. Вітер, який невідомо як прорвався крізь брезент, ефектно поворушив моє волосся.
#593 в Молодіжна проза
#150 в Підліткова проза
#5864 в Любовні романи
#2576 в Сучасний любовний роман
підліткове кохання, шкільне підліткове життя, кохання і дружба
Відредаговано: 08.11.2026