Розділ 3. Правило «не цілуйся — бо зникне»

          Якщо ви думали, що біле магічне сяйво, яке затягує вас у невідомість, переносить у паралельний світ плавно, наче на хмаринці — ви глибоко помиляєтеся. Мене крутило, ковбасило і підкидало так, ніби я залізла всередину працюючої пральної машинки «Індезіт» на режимі віджиму «1200 обертів», попутно намагаючись розв'язати задачу з тригонометрії.

       Коли мої ноги нарешті торкнулися твердої поверхні, шлунок делікатно натякнув, що кава з карамельним сиропом від Христини була зайвою. Я похитнулася, судомно вхопилася руками за щось холодне й залізне і заплющила очі, чекаючи, поки світ перестане обертатися зі швидкістю каруселі в Стрийському парку.

      — Ой, дівчино, обережно, ви мені весь штатив знесете! — пролунав над вухом чийсь роздратований голос.

      Я розплющила одне око. Потім інше. Навколо не було сувенірної крамниці. Не було запаху лаванди, не було полиць із дерев'яними кабанчиками. Натомість мене сліпило яскраве, майже непристойне сонце, яке відбивалося від кришталевих струменів води. Я стояла посеред широкої площі, по коліно в дрібних бризках, і трималася... за металевий бортик.

       Це був Фонтан біля Оперного театру. А прямо переді мною височіла сама Львівська Національна Опера — велична, помпезна, прикрашена скульптурами, наче триповерховий весільний торт із позолотою.

        — Що за... — пробурмотіла я, озираючись. — Я ж щоночі бачу її в кошмарах перед випускним, але чому я тут зараз?

       Але найдивнішим було не те, що я раптово телепортувалася з затишних «Галицьких витребеньок» на проспект Свободи. Дивним було те, що відбувалося навколо. Вірніше, те, що не відбувалося.

       Світ навколо мене повністю завмер.

     Якийсь хлопець на скейті застиг у повітрі прямо над бетонним бордюром, порушуючи всі відомі закони гравітації, фізики та здорового глузду. Одинока голубка, що летіла в бік пам'ятника Шевченку, зависла в небі, наче приклеєна до блакитного тла скотчем. Струмені фонтана, які секунду тому шуміли й обливали мене водою, перетворилися на химерні, нерухомі скляні бурульки. Жінка, що продавала цукрову вату, застигла з відкритим ротом і пластиковою паличкою в руках, нагадуючи експонат із музею воскових фігур мадам Тюссо, якому забули зробити нормальну зачіску.

       Абсолютна, дзвінка, вакуумна тиша. Ні шуму машин, ні криків гідів, ні навіть фірмового львівського шурхоту шин по бруківці. Лише моє власне прискорене дихання і стукіт серця, яке намагалося вискочити через ребра.

     — Так, Софіє, без паніки, — сказала я вголос, і мій голос прозвучав якось неприродно глухо. — Варіант перший: ти отруїлася тими простроченими шоколадними драже, впала в кому, і зараз твій мозок генерує низькобюджетну версію фільму «Матриця». Варіант другий: Христина підсипала тобі в каву якийсь дуже дивний сироп. Варіант третій: та сумасшедша тікток-мольфарка не брехала.

      Я судомно опустила погляд на свій шопер. Сумка була на місці, важка й реальна. Я запустила всередину тремтячу руку і витягнула ту саму пачку листівок. Вони більше не здавалися просто красивим картоном з Pinterest. Вони злегка вібрували, а від глянцевої поверхні йшло ледь помітне тепло. На першій листівці, де був зображений силует із гітарою на тлі Бакоти, виразно проступили золоті літери: «До активації залишилося 3... 2... 1...»

     Тієї ж миті в моїй кишені знову шалено завібрував телефон. Звук сповіщення змусив мене підскочити на місці так, наче під ногами вибухнула петарда. Це був єдиний рухомий електронний об'єкт у цьому застиглому всесвіті.

      Я витягнула смартфон. На екрані світилося нове простирадло тексту в Telegram від контакту з фіолетовим оком.

      «Ну що, стажерко, як тобі тайм-аут? — писала Стефанія, супроводжуючи текст купою емодзі з відьмами та кристалами. — Поки ти там не впала в істерику і не почала викликати поліцію, яка все одно зараз не працює, бо у них теж час стоїть, читай уважно інструкцію. Це твій офіційний романтичний гайд.

      Тобі випало 7 красенів. Повторюю для тих, хто на бронепоїзді: СІМ. Не один мамин любивчик, який вміє відкривати пиво оком, а сім еталонних хлопців, від яких у твоїх однокласниць почнеться масова заздрісна мігрень. Вони будуть з'являтися по черзі, щойно ти перегортатимеш сторінку своєї внутрішньої готовності (або просто коли мені захочеться закинути тебе в нову локацію, бо я тут головний сценарист, звикай).

       Але запам’ятай головне, залізне, залізобетонне ПРАВИЛО, порушення якого прирівнюється до державної зради в моєму магічному королівстві: щойно справа дійде до поцілунку — МАГІЯ ЛУСНЕ, як твоя надія здати НМТ без підготовки!

     Тільки-но твої губи торкнуться його губ — усе розвіється, як дим над мангалом. Хлопець випарується, романтика закінчиться, а ти повернешся назад до свого Аркадія і сувенірних шкарпеток. Твоє завдання — тримати дистанцію, насолоджуватися процесом, качати рівень жіночої енергії й не лізти цілуватися при першому ж зручному випадку, як голодна дитина до булки! Стримуй свої гормони, Соф. Побачимося на фініші. Чомусь впевнена, що ти зафейлишся вже на першому. Обіймаю, твоя Стефанія».

      Я перечитала повідомлення тричі. Особливо мене зачепило порівняння з НМТ. Це було низько, навіть для мольфарки на фрілансі.

     — Ах так?! — крикнула я в екран, звертаючись до невидимої Стефанії. — Зафейлюся на першому?! Та я втримуюся від поцілунків уже сімнадцять років! У мене в цьому питанні чорний пояс із дисципліни та абсолютного імунітету! Хлопці для мене — це як вища математика: я знаю, що вона існує, але тримаюся від неї на безпечній відстані, щоб не зламати мозок!