Розділ 2. Ворожка на фрілансі

      Я стояла нерухомо, як соляний стовп, і судомно згадувала, чи не винна я комусь грошей. Може, це колектор нового покоління? Ну знаєте, якісь інтелігентні львівські вимагачі, що приходять під виглядом ексцентричних дам і починають тиснути на психологію? Та ні, мій єдиний борг — це тридцять гривень Христині за булочку з маком у шкільному буфеті минулого вівторка. За таку суму ультрамаринові пальта точно не купують.

     Жінка тим часом обвела крамницю поглядом, затримавшись на полиці з глиняними куманцями, скривилася, наче побачила там таргана, і знову подивилася на мене.

       — Звідки... звідки ви знаєте, як мене звати? — нарешті вичавила я з себе, міцніше стискаючи в руці ганчірку для пилу, яка зараз була моєю єдиною зброєю проти невідомого. — І про меми... Ви що, стежите за моїм приватним акаунтом? У мене там тридцять підписників, і половина з них — це боти-магазини нарощування вій!

     — Ой, дитино, твій приватний акаунт — це відкрита книга для кожного, хто вміє читати інформаційне поле, — жінка легковажно махнула рукою з масивними перснями. — Ну і ще у тебе на фартуху вишито «Софія, стажер». Великими червоними літерами. На рівні грудей. Важко не помітити, якщо чесно.

     Я опустила очі. Справді. Великий, яскравий напис «Софія» прямо під логотипом «Галицьких витребеньок». Рівень моєї детективної дедукції зараз упав десь нижче плінтуса. Добре, що я не пішла вчитися на юридичний, як хотіла бабуся. З мене б вийшов чудовий адвокат, який під час суду кричав би: «О боже, підсудний знає, що я прокурор, це магія!».

       — А про меми? — вже трохи впевненіше, але все одно з підозрою запитала я.

     — А про меми — це статистика, — жінка сіла на стілець біля вітрини, де ще п'ять хвилин тому крутилася Христина, і витончено закинула ногу на ногу. — Усі дівчата твого віку, які працюють у дощовий день народження в сувенірних крамницях і мають вираз обличчя «світ — це біль, а я в ньому — головний спонсор», або дивляться тікток про колишніх, або гортають мемчики про самотність. Я просто вгадала. Психологія, третій курс, заочка. До речі, я Стефанія. Можеш звати мене Стефа. Або «та дивна пані з кармою». У моєму інстаграмі написано «Таролог-мотиватор, мольфарка нового покоління, розбиваю блоки, повертаю мужиків за три сторіз». Чула про таку?

      — Ні, — чесно зізналася я. — Я більше по котиках.

      — Ну й дарма. У мене сорок тисяч живих підписників і галочка... була б, якби Ілон Маск не почав за неї гроші знімати. Коротше, Софіє, у мене трагедія вселенського масштабу. Моя чакра закрилася, третє око сіпається, а все тому, що я втратила свій головний робочий інструмент. Без нього я як без рук. Як Монатік без капелюха. Як Львів без дощу.

       Я уявила собі кришталеву кулю, колоду карт із черепами або, на худий кінець, сушену курячу лапку. Всі мої уявлення про мольфарів базувалися на повісті «Тіні забутих предків», яку ми проходили в школі, тому я підсвідомо очікувала, що Стефанія зараз витягне з кишені сокиру чи мішечок із зіллям.

      — І що ж ви втратили? — обережно поцікавилася я, про всяк випадок відходячи ближче до касового апарату. Там під прилавком лежав важкий дерев'яний качалкоподібний сувенір — якщо що, відіб'юся.

     — Епл-вотч! — трагічно вигукнула Стефанія і сплеснула руками. — Сьома серія, алюмінієвий корпус, колір «темна ніч»! Я ходила тут годину тому, купувала у твоєї колеги — такої шустрої дівчинки з хвостиком — трав'яний чай у полотняному мішечку. І десь тут я його зняла, бо ремінець тиснув на лінію долі. Розумієш? Якщо я його не знайду, мені кінець. Там усі мої клієнти в директі! Там розклади на сумісність для половини депутаток міської ради! Якщо вони дізнаються, що я не бачу їхнє майбутнє, а просто дивлюся сповіщення на екрані годинника... ну, коротше, це репутаційні втрати.

      Я ледь стримала смішок. Модернова мольфарка, яка залежить від сповіщень Apple Watch — це саме те, що потрібно було моєму іронічному світосприйняттю в цей день.

      — Чекайте, — згадала я. — Христина перед виходом щось бурмотіла про те, що на полиці біля карпатських чаїв лежить якийсь «чорний ремінець», але вона подумала, що це закрутка від термоса і переставила її за коробки з медом.

       Стефанія підскочила з місця так швидко, наче її вжалила бджола.
       — Де?! Позаду меду з різнотрав'я чи за акацієвим?! Це принципово, акацієвий блокує сигнали!

   — Та он там, — я показала рукою на далеку полицю, де рівними рядами стояли баночки з бурштиновим вмістом.

      Я підійшла до стелажа, запустила руку в саму глибину, туди, де пахло сухою м'ятою та прополісом, і мої пальці справді намацали щось гладке, холодне та металеве. Я витягнула знахідку на світло. Чорний смарт-годинник, екран якого миттєво засвітився, показуючи заставку з великою неоновою карманською руною та купою пропущених повідомлень у Viber від якогось «Олега Таро».

      — О богині, живий! — Стефанія буквально вихопила годинник з моїх рук і притиснула його до грудей, наче це було немовля. — Екран цілий, зарядка сорок відсотків. Софіє, ти просто врятувала мою кар’єру і мій ментальний спокій. Я вже думала, що мені доведеться реально розкидати боби, щоб дізнатися, де він. А боби — це так негігієнічно, вони постійно розкочуються під шафи.

     Вона швидко начепила годинник на зап'ястя, зробила кілька маніпуляцій пальцем по екрану, задоволено зітхнула і знову повернула свій глибокий, проникливий погляд на мене.