Розділ 1. Драже, кава та нуль побачень

         Якщо ви колись думали, що ваше життя — це суцільний Epic Fail, просто подивіться на мене.

         Мене звати Софія, мені сімнадцять років, і мій офіційний статус у Facebook, TikTok та Instagram та в реальному житті — «Абсолютний, хронічний, невиліковний нуль». І ні, це не оцінка моїх знань з математики, хоча пробне НМТ натякало приблизно на те саме. Це кількість моїх романтичних побачень за всі сімнадцять років існування на цій планеті. Нуль. Zero. Нада.

     Мій єдиний стабільний романтичний досвід — це обійми з величезним плюшевим гусаком-обіймусем, якого мені подарували на п'ятнадцятиріччя. Його звати Аркадій, він тримає форму краще, ніж більшість моїх однокласників тримають слово, і він ніколи не скаже: «Вибач, Соф, ти класна, але давай залишимось друзями». Хоча, якщо чесно, навіть Аркадій іноді дивиться на мене своїми чорними пластиковими очима з німим докором, ніби каже: «Жіночко, знайди собі вже когось справжнього, у мене від твоїх сліз оббивка псується».

    Ранок мого сімнадцятиріччя почався не з розкішного букета троянд, сніданку в ліжко чи романтичного повідомлення від якогось таємничого красеня. Він почався з того, що я заплуталася власною ногою в ковдрі, з гуркотом гепнулася з ліжка прямо на килимок і ледь не вибила зуби об крило нещасного Аркадія.

        — З днем народження мене, — прохрипіла я в підлогу, поки десь на кухні мурчав холодильник, а за вікном львівський ранок традиційно натякав, що сонце сьогодні вийде тільки для того, щоб підмочити мені репутацію черговою зливою.

    Через годину я вже стояла за прилавком сувенірної крамниці «Галицькі витребеньки», яка знаходилася в самому серці Львова, буквально за дві хвилини ходьби від площі Ринок. Крамниця була моїм особистим філіалом чистилища на пів ставки. Тут пахло лавандою, корицею, старою деревиною та відчаєм. Моїм відчаєм. Моє завдання полягало в тому, щоб посміхатися туристам так, наче я щиро тішуся кожному проданому магнітику з оперним театром або глиняному свистку у формі кабанчика.

     — Головне — візуалізація, Софіє, — бурмотіла я собі під ніс, протираючи скляну вітрину з шоколадними драже. — Візуалізуй успіх. Візуалізуй хлопця. Ну хоча б такого, який не буде запитувати, чи є у нас знижка для пенсіонерів на шкарпетки з принтом баноша.

      Я витягнула телефон і звично відкрила свій улюблений Telegram-канал «Цвинтар моїх надій». Перший же мем, який з'явився на екрані, потрапив прямо в серце: картинка з сумним котом, який лежить у тарілці з борщем, і підпис: «Коли тобі вже 17, а твоє особисте життя має такий самий вигляд, як і цей кіт — розмокле, незрозуміле і викликає жалість у бабусі».

       — Жиза, — зітхнула я і поставила лайк-сердечко. Мої пальці автоматично перегорнули стрічку далі. Наступний мем: «Рівень моєї привабливості: навіть спам-боти в телеграмі пишуть мені тільки для того, щоб запропонувати ставки на спорт, а не познайомитися».

       — О, це вже вищий пілотаж, — прокоментувала я вголос. — Мені навіть спам-боти не пишуть. Мабуть, я в якомусь чорному списку невдах.

     Двері крамниці різко прочинилися, змусивши задзвеніти маленький бронзовий дзвіночок над косяком. Разом із поривом сирого львівського повітря всередину ввалилася Христина — моя найкраща подруга, колега за нещастям і людина, яка мала стільки енергії, що могла б живити невеликий район міста під час блекауту. У руках вона тримала два паперові стаканчики, від яких ішов божественний аромат свіжої кави.

       — З днем народження, моя люба одинока відьмочко! — проголосила Христина на всю крамницю, ледь не збивши поличку з вишиваними серветками. Вона поставила каву на прилавок і драматично притиснула руки до грудей. — Я принесла тобі паливо. Подвійне еспресо з карамельним сиропом. Щоб ти остаточно не перетворилася на мумію серед цих магнітів.

      — Дякую, Христь. Ти єдина людина, яка пам'ятає, що мені сьогодні стукнуло сімнадцять, і при цьому не запитує, коли я нарешті приведу зятя для мами, — я з вдячністю зробила великий ковток. Гаряча рідина приємно обпекла горло, трохи повертаючи мене до тями.

      — Ой, та ладно тобі.... Соф, скажи чесно, ти взагалі пам'ятаєш, який вигляд мають живі хлопці? Ну, крім тих, що на плакатах у твоїй кімнаті або в твоїх дорамах?

       Я скривилася, ніби замість кави ковтнула лимонного соку.

   — Христино, хлопці — це переоцінений ресурс. Вони складні, вони не мають інструкції з експлуатації, і вони постійно пахнуть або дешевим дезодорантом «Акс», або енергетиками. Мій Аркадій ідеальний.

      — Твій Аркадій — це шматок поролону в пір'ї! — Христина сіла на високий стілець біля вікна й крутанула свій стаканчик. — Тобі сімнадцять! Це час для шалених вчинків, нічних прогулянок, дурних повідомлень о третій ночі типу «ти спиш?», а не для того, щоб переглядати меми про одиноких сильних жінок з тридцятьма котами. До речі, ти бачила новий відос у тіктоці? Там один блогер розповідав, що якщо в день народження з'їсти три кавові зернятка з цукром і загадати хлопця, то він з'явиться протягом тижня.

      — Ага, і разом із ним з'явиться стоматолог, який буде лікувати мої зуби після тих зерняток, — пирхнула я. — Христь, я реалістка. Моя карма в романтиці настільки мінусова, що якби я брала участь у шоу «Холостяк», то Холостяк обрав би режисера проєкту, тільки б не мене.

       — Ну й дурна. Тобі просто треба трохи магії. Або нормального стиліста. Ладно, мені треба бігти на іншу зміну в кав'ярню, а ти тут не кисни. І з'їж якесь драже, у тебе обличчя таке, наче ти ховаєш хом'яка.