12 червня 2024 року
Відео Стасу Дана все-таки відправила, хоча вагалася довго. Якось це виглядало… не дуже. Ні, майку й велосипедки вона поміняла на пристойний костюм для фітнесу, але… Хай. Треба розібратися.
Він надіслав у відповідь тільки смайлик і коротке повідомлення: “Нас переводять. Дізнаюсь, куди, напишу”.
Мда…
15 червня 2024 року
— Привіт, кошеня.
— Стас! Привіт. Ну що, ви вже на новому місці?
— Ага. З учора. Сьогодні починаємо тренування.
— То це не фронт?
— Ні. Зараз… Як би тобі пояснити… Будуть завдання іншого типу. Не безпосередньо на фронті.
— Але ж… Це теж небезпечно?
— А на війні безпеки не буває. Ти теж не в мирному місті. Знов, мабуть, вночі у підвалі сиділа?
— Сиділа… Саме сиділа. Ці поганці по всьому ліжку розклалися. Нема куди було прилаштуватися.
— А зігнати?
— Шкода…
— А себе не шкода?
— Я все одно працювала.
— Знов щось термінове?
— Не те щоб… Просто спати під таке складно. Краще щось корисне зробити. Поспати можна й вдень.
— А… Ну, в принципі…
— Стасе, а що за нові завдання?
— Маленька… Ну знаєш же, що таке питати не варто.
— Ну а раптом…
— Ні. Вибач.
— Розумію… Якщо ви зараз не позиціях, може, щось прислати?
— Ага, себе у коробочці.
— Та ну вас, я серйозно.
— Так і я серйозно! Хоча ні… У мене тут хлопці через тебе пересваряться. Сиди вже вдома. Краще сала надішли. І шоколаду… І ще печива… Коротше, список скину. А, і пояснення до відео теж. Я там записав, коли щось не зрозумієш — питай. І пару моментів краще перезаписати з іншого ракурсу, бо я там сам не зрозумів, де ти налажала.
— Ой… Вам же, мабуть, часу майже не було… Це ж не так важливо.
— Не вигадуй. Сказав, що зроблю, то зроблю.
18 червня 2024 року
“Мене кілька днів не буде. Не нервуй”
Ну от… тільки ж було подумала, що він у безпеці…
“З посилкою поки що пригальмуй. Повернемося — напишу”
Що робити… Треба тоді сало поки що заморозити… А начинка?... Блін.
Котики! Вам пощастило! Зараз будете їсти м’яско…
23 червня 2024 року
— Привіт, маленька.
— Повернулися! Ой, як добре… Привіт. Ну що, тепер відправляти?
— Ага, тільки адреса інша. Зараз скину.
— Це ж не?..
— Та що ти відразу панікуєш? Просто інше місце. Ми там десь до вересня, якщо нічого не поміняється.
— А… Гаразд. Тільки жарко зараз… Щоб не зіпсувалося…
— Ммм… А завтра з людиною передати зможеш? Тоді швидше доїде.
— Так, звичайно! О котрій? Де?
— До тебе заїдуть. Ще не вистачало без крайної потреби оце все тобі тягати.
— Машиною? Може, тоді ще щось?
— А хліб спечеш? Хлопці тут, як згадують, слиною давляться.
— Та що з вами робити… Спіку.
— От і добренько. Тоді я побіг. А, ні. Де відео?
— Ой… Забула. Зараз відправлю! Я думала, вам не до того буде.
— Давай. Все, бувай.
24 червня 2024 року
На дзвінок у двері, як завжди, першим зреагував Падло, забившись поглибше під диван. Аспід вальяжно пішов з Даною дивитися, хто там.
“Там” був здоровезний, як та шафа, хлопець, на якому ледь не тріщав стандартний мультікам.
— Привіт. Це ж ти — Дана? А я Сергій. Бетер. Я тебе по відеозв’язку у Сірка бачив. А в житті ти ще гарніша.
Ой…
— Доброго дня, Сергій. Так, я. Проходьте, будь ласка.
— Та ні, я тільки забрати. Так би з задоволенням, але командир мене приб’є, якщо запізнюсь. Давай, що там? Оце все?
Він разом підняв всі чотири торби так, наче вони нічого не важили, закинув у багажник битого життям старенького БМВ.
— А, ледь не забув. Це Стас передав, тримай. Все, бувай, лялечко!
І що це було?...
*****
У згортку від Стаса був шоколад. Гіркий. З перцем… От зараза!!!!
30 червня 2024 року
— Пані Данильченко? Доброго дня.
— Доброго дня. Вибачте, а ви?..
— Андрій Нетребко. Я представляю бюро перекладів “Надія”. Ми зацікавлені у співпраці з вами й готові запропонувати постійну роботу. Рівень оплати більш ніж достойний, соціальний пакет, повні гарантії, бронь. Ви готові розглянути пропозицію?
— Емм… Пане Нетребко… Розумієте, я ще навчаюся. Останній курс, але…
— Так, ми в курсі. Але ми також знаємо про ваші успіхи в навчанні й про те, що у вас є можливість закінчити останній курс екстерном і отримати диплом вже взимку. До цього моменту місце, якщо ви погодитесь, залишиться за вами.
— Пропозиція дуже цікава, я вдячна, але… Я б хотіла подумати. Це було трохи несподівано.
— Так, звісно. Будь ласка, запишіть мій номер телефона і передзвоніть, коли будете готові дати відповідь. Доброго дня!
*****
Зараза, що скажеш? Дивно якось… Звідки вони про мене знають? Та в курсі я, що тобі начхати, йди, почешу за вушком.
*****
— Привіт, мала. Що ти там? Все добре?
— Привіт… Так.
— А голос якийсь розгублений…
— Та ні, просто мені тут… Роботу запропонували.
— Ну то й що? Ти ж давно працюєш?
— Це постійна… Навіть готові чекати, поки я закінчу.
— Аж рік? А це не розвод якийсь?
— Ну, я точно не знаю… Але про цю контору чула багато. У них і справді дуже сильний штат. І студентів вони беруть. Просто… Я хотіла прискоритись і захистити диплом після Нового року. А вони вже про це знають…
— Пригальмуй. Я попитаю про цю контору. Скинь про них все, що знаєш.
— Гаразд. Я якраз хотіла у вас спитати поради…
— Ну от. А сама що думаєш? Хотіла б?
— Не знаю поки що. Вони тільки що надіслали приклад робочого контракту, але я не встигла ще подивитись.
— Його теж кинь.
— Добре.
— Тільки, кошенятко… А ти потягнеш диплом так швидко?
#2994 в Любовні романи
#1303 в Сучасний любовний роман
#405 в Сучасна проза
Відредаговано: 05.11.2026