25 травня 2024 року
Знов написав Макс, сказав, що Стас десь на позиціях, зв’язку нормального немає, але в нього все добре. Ох, щось не віриться… Передав подяку від хлопців, показав кішку. Дійсно, бідна тваринка… Тоща, брудна, без половини хвоста… Перевезти б її якось у місто…
Свої коти після всього нарешті трохи вгомонилися і начебто були всі здорові. Ну й слава Богу.
29 травня 2024 року
Знов якийсь заход… Та що вони там, показилися? Обстріли ледь не кожного дня, а в місто весь час хтось приїздить! Але гроші непогані… Та й взагалі, зайвий раз відмовлятися від роботи не варто, бо потім і запрошувати перестануть.
Стас подзвонив ввечері.
— Як ти, маленька? Котлетки були гарні, з’їли й не помітили.
— На здоров’я. Все гаразд, а ви там як? І, до речі… Стасе… Ану поверніться трохи… Ні, в інший бік… Гілка, кажете? А чого такий вигляд, наче уламком посікло?!
— Еммм… ну, там край був… того… гострий… І взагалі, ну що ти прискіпуєшся? Яка вже тепер різниця?
— Стасе… От якби я вам стала брехати, що в мене все гаразд, а сама десь у відбійник влетіла, що б ви сказали?
— Мат пропустити?
— Бажано.
— Тоді нічого…
— Ну от і я вам… нічого.
— Макс сказав, ти до його батьків ще їздила?
Ну ти диви, як тему переводить!
— Їздила… Надії Василівні треба було на огляд в лікарню. Але вона в порядку. Хай Макс не хвилюється, коли що, вони обіцяли дзвонити. А, ледь не забула… Там деякі ліки довелося заміняти на аналоги. Все підійшло?
— Та начебто. То у Сашка раптом така алергія вилізла дідько зна на що…
— А до лікаря?
— Потім якось. Чхання йому стріляти не дуже заважає.
Стас помовчав, потім спитав:
— Полковник сказав, там тебе знов на якийсь захід запросили? Що цього разу?
— Та знов якесь збіговисько. Купа високопосадовців, іноземні журналісти й гості… Не хочу, але треба.
— Де?
— У Києві. Третього червня. Щось там перед Самітом миру.
— А чого саме тебе в Київ тягнуть?
— А біс їх знає… Але я там давно не була, із задоволенням з'їжджу. Полковник обіцяв за хвостатими пригледіти.
— Мда… Щось воно мені не подобається.
— Ну, зараз уже пізно відмовлятись. Тож коли щось треба, ви кажіть, бо потім я не зможу відправити.
— Та начебто нічого такого… Тільки, Дано… Ти там обережніше, добре?
— Думаєте, будуть обстріли?
— Я не про те.
— А про що?
— Ну, ти ж знов красу наведеш? Якщо знов якесь падло причепиться, мене там поруч не буде.
— От прямо-таки красу… Просто пристойний вигляд. Що, знов будете фото вимагати?
— Ну а як же! І відео теж.
— Та де ж я вам то відео візьму?
— А ти пошукай.
— Стасе…
— А якщо серйозно… Щодо обстрілів не знаю, хоча не виключено. Але з новими знайомими дійсно будь обережніше. Бо дехто слова “ні” не розуміє.
— Стасе, ну ви вже не вважайте мене зовсім дурненькою. Якось же я ці два роки живу сама? І нічого…
— Тобі лютий нагадати?
— Ну… це ледь не єдиний випадок був.
— Ледь?! Не зрозумів… Було ще?!
— Та я майже й забула… Це ще був двадцять третій, десь за тиждень чи два до вашого приїзду. Якийсь військовий біля метро чіплявся. Нетверезий був… Але йому швиденько укорот дали.
— А мені розказати?
— Та навіщо? Ви ж тільки на добу тоді приїздили… Ще й цим грузити?
— Мала, я тебе приб’ю!
— Та що я поганого зробила? Чом ви знов лаєтесь?
— Мовчиш про все! Як мені тебе захищати, якщо я й не знаю, від чого?!
— Стасе… Ви ж мене не можете захищати завжди… Я маю сама справлятися. Тим більше… ну ви ж на фронті.
— Б**... У мене купа знайомих по всій Україні! Сам не зможу, когось попрошу! — Він помовчав, вочевидь, намагаючись стриматись. — Дано… Я тебе як людину прошу — не мовчи! Я собі не пробачу, коли просто через те, що я не встиг вчасно втрутитись, з тобою щось станеться!
— Ну… я з такої точки зору на це не дивилася… Гаразд. Обіцяю.
— Молодець. — Було чутно, як хтось його зве. Вже не вперше. — Маленька… мені час.
— Бережіть себе, добре?
— І ти. Бувай.
2 червня 2024 року
Нічний потяг Дану просто вибішував. Спати неможливо… Стукіт коліс, чиїсь голоси, нерівний темп, світло у вікно… Уууу… Треба було їхати “Інтерсіті” й ночувати вже в Києві.
Як там коти? Їжа й вода є, лотки чисті, але гвалт вони перед її від’їздом влаштували такий, наче на страту проводжали.
Ще й від Стаса третій день нічого…
3 червня 2024 року
Захід в розкішному конференц-залі “Хілтона” вже добігав кінця. Дана ледь трималася на ногах від утоми. Ще й підбори ці кляті… Відвикла. Як бабуся на них цілий день витримувала? От ті черевики, що Стас купив колись в “Мілітаристі” — це річ. А в цих можна хіба що красиво сидіти.
Ну нічого… Ще пів години, і можна буде нарешті видихнути. Своє вона відпрацювала з лихвою.
Високу жінку у військовому однострої, офіцерському, здається, вона помітила давно. Та спілкувалася з іноземцями непоганою англійською, хоча й з помітним акцентом. Тому, побачивши її майже перед собою, навіть не дуже здивувалася. Але слова пані…
— Це ти Данильченко?
— Так.
— Знаєш мене?
— Ні, пані офіцерка. Нас не представляли.
— Я Оксана Маркова. — Дана підняла брови. І що це має їй пояснити? — Полковник ССО ЗСУ.
Ну, полковник. І що?
— Ти не зрозуміла? — Оксана трохи здивовано глянула на неї. — Ми зі Стасом збиралися одружитися. Той будинок, де ти зараз живеш… він будував для мене. Такий, як я хотіла.
Дана на мить завмерла. Всередині все провалилося кудись униз.
— І як тобі там?
Оце жінка, яку Стас любив. З якою збирався одружитися. Для якої побудував будинок.
Красива…
Так от які йому подобаються.
#3143 в Любовні романи
#1379 в Сучасний любовний роман
#408 в Сучасна проза
Відредаговано: 05.11.2026