Сім котів і дівчина на дивані

Розділ 20

25 травня 2024 року

Знов написав Макс, сказав, що Стас десь на позиціях, зв’язку нормального немає, але в нього все добре. Ох, щось не віриться… Передав подяку від хлопців, показав кішку. Дійсно, бідна тваринка… Тоща, брудна, без половини хвоста… Перевезти б її якось у місто…

Свої коти після всього нарешті трохи вгомонилися і начебто були всі здорові. Ну й слава Богу.

29 травня 2024 року

Знов якийсь заход… Та що вони там, показилися? Обстріли ледь не кожного дня, а в місто весь час хтось приїздить! Але гроші непогані… Та й взагалі, зайвий раз відмовлятися від роботи не варто, бо потім і запрошувати перестануть. 

Стас подзвонив ввечері.

— Як ти, маленька? Котлетки були гарні, з’їли й не помітили.

— На здоров’я. Все гаразд, а ви там як? І, до речі… Стасе… Ану поверніться трохи… Ні, в інший бік… Гілка, кажете? А чого такий вигляд, наче уламком посікло?!

— Еммм… ну, там край був… того… гострий… І взагалі, ну що ти прискіпуєшся? Яка вже тепер різниця?

— Стасе… От якби я вам стала брехати, що в мене все гаразд, а сама десь у відбійник влетіла, що б ви сказали?

— Мат пропустити?

— Бажано.

— Тоді нічого…

— Ну от і я вам… нічого.

— Макс сказав, ти до його батьків ще їздила? 

Ну ти диви, як тему переводить!

— Їздила… Надії Василівні треба було на огляд в лікарню. Але вона в порядку. Хай Макс не хвилюється, коли що, вони обіцяли дзвонити. А, ледь не забула… Там деякі ліки довелося заміняти на аналоги. Все підійшло?

— Та начебто. То у Сашка раптом така алергія вилізла дідько зна на що…

— А до лікаря?

— Потім якось. Чхання йому стріляти не дуже заважає.

Стас помовчав, потім спитав:

— Полковник сказав, там тебе знов на якийсь захід запросили? Що цього разу?

— Та знов якесь збіговисько. Купа високопосадовців, іноземні журналісти й гості… Не хочу, але треба.

— Де?

— У Києві. Третього червня. Щось там перед Самітом миру. 

— А чого саме тебе в Київ тягнуть?

— А біс їх знає… Але я там давно не була, із задоволенням з'їжджу. Полковник обіцяв за хвостатими пригледіти.

— Мда… Щось воно мені не подобається.

— Ну, зараз уже пізно відмовлятись. Тож коли щось треба, ви кажіть, бо потім я не зможу відправити.

— Та начебто нічого такого… Тільки, Дано… Ти там обережніше, добре?

— Думаєте, будуть обстріли?

— Я не про те.

— А про що?

— Ну, ти ж знов красу наведеш? Якщо знов якесь падло причепиться, мене там поруч не буде.

— От прямо-таки красу… Просто пристойний вигляд. Що, знов будете фото вимагати?

— Ну а як же! І відео теж.

— Та де ж я вам то відео візьму?

— А ти пошукай.

— Стасе… 

— А якщо серйозно… Щодо обстрілів не знаю, хоча не виключено. Але з новими знайомими дійсно будь обережніше. Бо дехто слова “ні” не розуміє.

— Стасе, ну ви вже не вважайте мене зовсім дурненькою. Якось же я ці два роки живу сама? І нічого…

— Тобі лютий нагадати?

— Ну… це ледь не єдиний випадок був.

— Ледь?! Не зрозумів… Було ще?!

— Та я майже й забула… Це ще був двадцять третій, десь за тиждень чи два до вашого приїзду. Якийсь військовий біля метро чіплявся. Нетверезий був… Але йому швиденько укорот дали.

— А мені розказати?

— Та навіщо? Ви ж тільки на добу тоді приїздили… Ще й цим грузити? 

— Мала, я тебе приб’ю!

— Та що я поганого зробила? Чом ви знов лаєтесь?

— Мовчиш про все! Як мені тебе захищати, якщо я й не знаю, від чого?!

— Стасе… Ви ж мене не можете захищати завжди… Я маю сама справлятися. Тим більше… ну ви ж на фронті.

— Б**... У мене купа знайомих по всій Україні! Сам не зможу, когось попрошу! — Він помовчав, вочевидь, намагаючись стриматись. — Дано… Я тебе як людину прошу — не мовчи! Я собі не пробачу, коли просто через те, що я не встиг вчасно втрутитись, з тобою щось станеться!

— Ну… я з такої точки зору на це не дивилася… Гаразд. Обіцяю.

— Молодець. — Було чутно, як хтось його зве. Вже не вперше. — Маленька… мені час. 

— Бережіть себе, добре?

— І ти. Бувай.

2 червня 2024 року

Нічний потяг Дану просто вибішував. Спати неможливо… Стукіт коліс, чиїсь голоси, нерівний темп, світло у вікно… Уууу… Треба було їхати “Інтерсіті” й ночувати вже в Києві.

Як там коти? Їжа й вода є, лотки чисті, але гвалт вони перед її від’їздом влаштували такий, наче на страту проводжали. 

Ще й від Стаса третій день нічого…

3 червня 2024 року

Захід в розкішному конференц-залі “Хілтона” вже добігав кінця. Дана ледь трималася на ногах від утоми. Ще й підбори ці кляті… Відвикла. Як бабуся на них цілий день витримувала? От ті черевики, що Стас купив колись в “Мілітаристі” — це річ. А в цих можна хіба що красиво сидіти.

Ну нічого… Ще пів години, і можна буде нарешті видихнути. Своє вона відпрацювала з лихвою.

Високу жінку у військовому однострої, офіцерському, здається, вона помітила давно. Та спілкувалася з іноземцями непоганою англійською, хоча й з помітним акцентом. Тому, побачивши її майже перед собою, навіть не дуже здивувалася. Але слова пані… 

— Це ти Данильченко?

— Так.

— Знаєш мене?

— Ні, пані офіцерка. Нас не представляли.

— Я Оксана Маркова. — Дана підняла брови. І що це має їй пояснити? — Полковник ССО ЗСУ.

Ну, полковник. І що?

— Ти не зрозуміла? — Оксана трохи здивовано глянула на неї. — Ми зі Стасом збиралися одружитися. Той будинок, де ти зараз живеш… він будував для мене. Такий, як я хотіла.

Дана на мить завмерла. Всередині все провалилося кудись униз.

— І як тобі там?

Оце жінка, яку Стас любив. З якою збирався одружитися. Для якої побудував будинок.

Красива…

Так от які йому подобаються.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше