Розділ 2

6 березня 2022 року

Машина зупинилася біля невеликого приватного будинку. Уже сутеніло, на вулиці було тихо.

— Ось. Приїхали, — сказав чоловік за кермом. — Он, світло горить. Дзвоніть або стукайте, вас зустрінуть. Далі я вже не можу. Мені треба їхати.

Дана кивнула. Полковник ще в управлінні пояснив, що сам поїхати не може, але її чекають. Людина надійна, все буде гаразд. Щоправда, слова: «Ти тільки, доню, не лякайся відразу. Він на вигляд не дуже… Але насправді не злий. А що лається… Не звертай уваги» — якось турбували.

— Добре.

— Все буде нормально.

Дана залишилася сама. З невеличким пакетом у руках.

Перед чужим будинком.

Вона подивилася на освітлені вікна. Потім на двері.

Отже, сюди.

Дана повільно піднялася сходами й постукала. За дверима щось загуркотіло. Потім почулися кроки. Двері відчинилися.

На порозі стояв чоловік.

Невисокий, неголений, втомлений, у домашньому одязі. У руці — шматок чогось, що він, здається, саме збирався їсти.

Дана завмерла.

Це він.

На якусь мить у голові зовсім по-дитячому промайнуло:

А можна я звідси звалю?

І майже відразу — інша, набагато простіша думка:

А куди?

Стас теж мовчав.

Подивився на дівчину.

На пакет у її руках.

Знову на дівчину.

Господи… Ще одне перелякане кошеня.

Він уже пообіцяв Радьку.

— Ти Дана?

— Так.

— Заходь.

Стас відступив убік, пропускаючи її всередину.

— Тут диван. Можеш спати на ньому. Там моя спальня — краще не заходь. Ванна он там. Кухня — там. Холодильник, посуд… бери все, що треба. Рушники й постільна білизна — в тій шафі. Мене самого краще не чіпати.

Дана мовчки кивнула.

Стас уже збирався повернутися до своєї їжі, але згадав ще щось.

— А, отам кішка. Заррррраза... Вчора народила трьох кошенят. Тепер сама розбирайся, хто тут, куди і чого.

І пішов.

Дана залишилася стояти посеред кімнати.

Вона озирнулася.

Диван. Стіл. Кухня. Шафи. Двері. Чужий будинок, чужі речі, чужий холодильник.

І що тепер?

Вона могла сісти на диван. Напевно, могла.

Але чи можна було відкрити шафу? Взяти рушник? Постіль? Щось із холодильника?

Він сказав: «бери все, що треба».

А якщо вона неправильно зрозуміла?

Дана так і стояла посеред кімнати, тримаючи в руках свій маленький пакет, і абсолютно не уявляла, що їй тепер робити.

******

Стас доїв, поклав виделку й тільки тоді знову подивився на дівчину.

Вона так і стояла посеред кімнати.

— Що таке?

Дана мовчки подивилася на нього.

— А… а як?

— Що як?

— Ну… що мені робити?

Стас насупився.

— В сенсі?

— Ну, що робити?

— Що хочеш, те й роби. Я завтра поїду.

Дана знову подивилася на нього.

— Але що робити?

Стас на мить завис.

— Ну… поїси. Спати лягай.

Дана кивнула. Оце вже було зрозуміло.

Стас ще кілька секунд дивився на неї, потім мовчки підійшов, узяв за руку, забрав пакет і поставив його біля дивана.

— Ходімо.

Потім підвів Дану до столу.

Він дістав із запасів банку консерви, відкрив, поставив перед нею пачку печива. Потім узяв чашку, налив чаю й поставив на стіл.

— Скільки цукру?

Дана здригнулася.

— Не треба цукру! Будь ласка…

Стас на мить завмер.

— Добре.

Він поставив чашку перед нею.

— Їж.

Вона почала їсти.

Мовчки.

Стас відійшов убік і потер долонею неголене підборіддя.

Все.

Вона в ступорі.

Таке він уже бачив. Не раз. Щоправда, раніше все було якось простіше. А тут…

Тут перед ним було перелякане кошеня, за яке він тепер відповідає.

Стас важко зітхнув.

Розбирайся, капітан.

******

Після їжі Стас мовчки прибрав зі столу. Потім розгорнув на дивані постіль, узяв із шафи ковдру й подушку.

— Ось. Тут спатимеш.

Знову взяв її за руку й повів до ванної.

— Ось чисті рушники. Речі є?

— Є.

— Добре. Переодягайся, лягай. Я теж піду спати. Завтра вранці будемо з усім розбиратися.

Дана ще кілька секунд стояла у ванній, дивлячись на зачинені двері.

Потім вмилася, переодяглася… Глянула в дзеркало. Там відображалось бліде обличчя, нерівно обрізане волосся, злякані очі… 

Повернулася до кімнати, лягла, накрилася ковдрою й завмерла.

Чужий будинок.

Чужий чоловік за стіною.

І більше нікуди йти.

Вона ще намагалася думати, що буде завтра, що їй робити, як узагалі тепер жити, але думки розсипалися, не встигнувши скластися в щось зрозуміле. Заснула майже відразу.

Стас теж ліг і швидко заснув. Не тому, що не нервував. Просто за роки служби звик: якщо є можливість поспати — спи. Розбиратися з проблемами будеш, коли прокинешся.

*****

Вночі він звично вийшов до туалету, на зворотньому шляху заглянув в коробку — щось надто тихо.

Порожньо.

— От же зараза… Куди поділася?.. А малі де?

— Мурр…

Стас завмер. Повернув голову.

Зараза лежала на ковдрі, згорнувшись навколо трьох маленьких грудочок. Дівчина згорнулася так само, під залишком ковдри. Небагато їй ці хвостаті засранці залишили… 

— Ага…

Перетягла.

Ну, звісно. Там тепліше.

7 березня 2022 року

Вранці Дана прокинулася від холоду.

Інстинктивно потягнула ковдру на себе — і тут щось ворухнулося в ногах.

Вона мало не скрикнула. Завмерла, боячись поворухнутися.

Потім трохи підвелася, щоб подивитись.

Кішка. А біля неї — три крихітні кошеняти. Киця теж прокинулася. Підняла голову, подивилася на Дану й тихо муркнула.

Дівчина ще кілька секунд просто дивилася. Потім дуже обережно простягнула руку.