Служниця-Герцогиня. Рейвенкрофти

Розділ 23.3

Одну секунду. Дві. Три нескінченні секунди вона стояла, бліда, з тремтячими губами, дивлячись на мене з таким відчаєм, з такою мукою, що я вже й сам не хотів відповіді, бо бачив її в її очах, — і це мовчання, це страшне, промовисте мовчання було гіршим за будь-яку відповідь.

— Себастіане, — прошепотіла вона нарешті. — Це не так просто. Дозвольте мені пояснити. Прошу вас. Тут усе набагато складніше, ніж…

— Значить, правда, — сказав я, і випустив її руки, і відступив на крок, і відчув, як щось всередині мене холоне й тріскається. — Ви зустрічалися з ним. Мовчки. Ви щось приховуєте — щось, чим цей мерзотник вас тримає. І ви приховали це від мене. Вчора я тримав ваше обличчя в долонях і клявся, що мені байдуже, хто ви, — а ви й тоді змовчали.

— Бо я боялася! — вирвалося в неї, і в очах її стояли сльози. — Боялася саме цього — цього вашого погляду, яким ви дивитеся на мене зараз! Себастіане, я хотіла сказати, я стільки разів хотіла…

— То скажіть, — мовив я, і голос мій був тихий і страшний навіть для мене самого. — Зараз. Скажіть мені правду, всю. Хто ви, Мартіно Ґейл? І що знає про вас Ділан Кросбі, чого не знаю я?

Вона розкрила вуста. Я бачив, як вона бореться сама з собою, як правда підступає їй до горла, як вона стоїть на самому краю зізнання.

І в цю саму мить — у найгіршу з усіх можливих митей — з боку дому пролунав голос Гоупа:

— Ваша світлосте! Ваша світлосте, лихо! Приїхав вершник із міста — леді Кароліна повернулася! Вона в "Королівському гербі", сама, без графа, і кажуть, вона в жахливому стані й вимагає бачити вас негайно!

Я застиг. Мартіна застигла. Наші погляди зустрілися — її, повний невисловленої правди, і мій, повний зради й сумніву, — і мить, у яку вона мала все розповісти, розлетілася на друзки.

Кароліна повернулася. Моя справжня наречена, що втекла з Кросбі. І вона тут, поруч, і кличе мене, і привезла з собою хтозна-які нові ускладнення — саме тоді, коли між мною й Мартіною розверзлася прірва, яку одне чесне слово ще могло засипати.

— Ми договоримо, — сказав я Мартіні холодно, хоч серце моє розривалося. — Клянуся, ми договоримо. Але зараз я мушу їхати.

І я пішов, лишивши її саму в саду, серед троянд, з невисловленою правдою на вустах і сльозами на очах, — пішов назустріч жінці, яка мене зрадила першою, не знаючи ще, яку нову бурю вона привезла і як тісно сплетуться цієї ночі всі наші таємниці.




Поскаржитись на передплату




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше