Себастіан
Кароліна виявилася меншим клопотом, ніж я боявся, і більшим болем, ніж я думав, — але не для серця, а для гордості.
Я знайшов її в “Королівському гербі”, у найкращій кімнаті, яку там мали, — і вона була не та зухвала, самовдоволена наречена, що втекла від мене місяць тому. Переді мною сиділа розчавлена, заплакана жінка, у зім'ятій дорожній сукні, без коштовностей, без пихи, без нічого з того, чим вона колись пишалася.
— Себастіане, — кинулася вона до мене, щойно я ввійшов, і я мимоволі відступив. — Слава богу, ви прийшли. Я не мала до кого більше. Він… він покинув мене. Забрав мій посаг, усе до останнього, наобіцяв Італію, любов, нове життя — а в Дуврі просто зник уночі, лишивши мене саму, без грошей, без імені, зганьблену. Я дурна, я знаю, я божевільна, я зруйнувала все — але, Себастіане, змилуйтеся, мені більше нема куди йти.
Я дивився на неї й відчував дивну порожнечу. Місяць тому її втеча здавалася мені катастрофою. Тепер, дивлячись на її сльози, я розумів, що не відчуваю ні гніву, ні болю, ні навіть зловтіхи — саму лише холодну відстороненість. Бо серце моє за цей місяць віддалося іншій, і Кароліна стала для мене просто чужою нещасною жінкою, яку я колись мав за наречену з розрахунку.
— Ваш коханець обібрав вас, — сказав я повільно, і в мені закипало інше — не жаль до неї, а лють до нього. — Так само, як обібрав мене через вас.
— Так! Це Кросбі! І він жахливий, — прошепотіла Кароліна. — Він не той, за кого себе видає, Себастіане. Ніякий не граф. Він живе з обману, з чужої довіри, він мене обвів, як дитину. І тепер, я чула, він тут, у ваших краях, знову щось замишляє. Стережіться його. Він, певно, і на вас націлився знову — на вас або на вашу нову наречену.
Моя нова наречена. Мартіна. Кросбі. І той лист, що досі лежав у мене в кишені, — “я володію відомостями про вашу наречену”.
Усе почало сходитися в одну точку, і точка ця була темна.
***
Я не зміг залишити Кароліну. Дав грошей, аби вона могла вернутися до родини, найняв їй карету. Не з любові й не з великодушності навіть, а тому, що Ґреї не лишають жінку, яка носила їхнє ім'я нехай і кілька тижнів, зганьбленою на дорозі. Це справа честі, а не серця.
А тоді я поїхав шукати Кросбі.
Я знав, що не мав би і що розумніше було б зачекати, вистудити голову, обміркувати. Але я не міг. У мені кипіло все одразу: лють на нього за Кароліну, лють за погрозливий лист, лють за ті брудні натяки — “жінка неабияких талантів”, “домовитися полюбовно”, — від яких мені в очах темніло. І під усім цим — та отрута, яку він так вправно влив: сумнів. Мартіна знала про нього. Мартіна мовчала і щось приховувала. І ревнива, скажена, спадкова кров моя вже малювала картини, від яких я божеволів.
Я знайшов його не в шинку — він, виявляється, чекав на мене, ніби знав, що я приїду. Стояв надворі, за містечком, біля старого млина, недбало спершись на паркан, з тією гладенькою усмішкою, від якої мені хотілося розтрощити йому обличчя.
— Ваша світлосте, — сказав він, уклонившись з насмішкуватою церемонністю. — Я знав, що ви приймете моє запрошення. Люди вашого штибу завжди приймають — коли йдеться про те, що їм найдорожче.
#319 в Любовні романи
#2 в Історичний любовний роман
кохання та пригоди, протистояння героїв, героїня з характером
Відредаговано: 23.10.2026