Розділ 20.1 Ціна мовчання

Мартіна

Стара альтанка стояла в дальньому кінці парку, повита диким виноградом, напівзруйнована, забута, — саме таке місце обирають для розмов, яких не мають чути. Кросбі вже був там, сидів на кам'яній лаві невимушено, як у власній вітальні, і, побачивши мене, підвівся з тією гладенькою галантністю, від якої мене нудило.

— Ви прийшли, — сказав він задоволено. — Я знав, що прийдете. Розумна жінка завжди приходить, то лише дурна побігла б до герцога плакати — і все зіпсувала б. А ви розумна. Я одразу побачив.

— Кажіть, чого ви хочете, — мовила я холодно, лишаючись стояти, не підходячи ближче. — І облишмо люб'язності. Ми обоє знаємо, що ви за птах.

Він засміявся — щиро, майже із захватом.

— О, а ви мені подобаєтеся дедалі більше, леді Ґейл. Ніякого манірного обурення, ніяких “як ви смієте”. Просто до діла. Так говорять люди, що знають ціну речам. Люди з вулиці. — Він примружився. — Ви ж із вулиці, правда? Не з провінційної гілки роду. Із самих низів. Служниця, покоївка, щось таке. Я вгадав?

— Ви нічого не знаєте, — сказала я. — Ви здогадуєтеся. А здогади — не докази.

— Правда ваша, — погодився він, обходячи мене повільно, як кіт обходить те, що збирається з'їсти. — Доказів у мене немає. Поки що. Але подумайте, леді Ґейл, чи потрібні мені докази? Мені досить сумніву. Мені досить шепнути потрібне слово потрібним людям — тому милому кузенові Персівалю, наприклад, який так хоче Ешфорд, — і сказати: а придивіться до нареченої, панове, щось із нею не те, надто вже вправно вона тримається як на людину, що взялася нізвідки. І все. Мені більше нічого не треба робити. Далі вони самі почнуть копати. А коли копають — завжди щось знаходять. Особливо коли є що знайти.

Я мовчала, бо він мав рацію, і ми обоє це знали.

— Так що вам не потрібні мої докази, — сказав він лагідно. — Вам потрібне моє мовчання. А мовчання, люба, коштує грошей. Небагато. Я людина скромна. Скажімо… — він назвав суму, від якої я мало не задихнулася, — для початку. І ми будемо добрими друзями.

— Для початку, — повторила я гірко. — Тобто це ніколи не скінчиться.

— А ви таки розумна, — усміхнувся він. — Ні, люба, шантаж — це як рента. Він не кінчається, поки є з кого брати. Але подивіться на це з іншого боку: ви ж скоро станете герцогинею. Що для герцогині кілька виплат бідному графові? Дрібниця. Ціна вашого чудового нового життя.

***

І тут я зробила те, чого він не чекав, — бо він, при всій своїй проникливості, однієї речі про мене не знав: він думав, що я хочу стати герцогинею. Що я, як усі, за яких він мене мав, чіпляюся за багатство й титул, і тому боюся втратити їх найдужче.

Він помилявся. Я не збиралася ставати герцогинею. Я збиралася поїхати за кілька тижнів, багата й вільна, і зникнути. Уся моя вистава мала кінець, і Кросбі цього не знав.

— Ви прорахувалися, графе, — сказала я тихо. — Ви думаєте, я боюся втратити майбутнє герцогство. А мені байдуже до нього. Я тут не заради титулу. Тож ваша погроза “я все розкажу, і ви не станете герцогинею” — порожня. Розкажіть. Мене однаково тут за місяць не буде.

Він примружився, і вперше в його очах промайнула непевність — я збила його з розрахунку.

— Але, — вела я далі, ступивши до нього, тепер уже сама, бо зрозуміла, що страх мене не порятує, а холодний розум може, — є одне, чого я справді не хочу. Я не хочу, щоб постраждав він. Герцог. І ось на цьому ви могли б зіграти, якби були розумніші. Але ви, здається, не розумієте головного, графе. — Я подивилася йому просто в очі. — Ви теж під ударом. Ви обібрали Кароліну, наречену герцога, забрали її посаг. Це злочин. Герцог Ешфорд має владу, зв'язки й дуже вагому причину бажати вам зла. Досі він вас не чіпав, бо ви зникли. Але ви повернулися — і крутитеся біля його дому. Одне моє слово йому — не про себе, а про вас, — і за вами почнуть полювати люди, з якими вам не захочеться зустрічатися. Тож перш ніж лякати мене, подумайте, хто з нас двох стоїть на тоншій кризі...