Розділ 19. Записка

Мартіна

Її знайшла Бетті — підсунуту під двері моєї кімнати, без підпису, згорнуту вчетверо. І коли Бетті подала мені її, руки в неї тремтіли, бо вона, здається, відчула недобре раніше, ніж я розгорнула папір.

Почерк був гарний, показний, з тими розчерками, якими прикрашають своє письмо люди, що хочуть здаватися значнішими, ніж є.

“Люба леді Ґейл (якщо вам так більше до вподоби),

яка приємна несподіванка — зустріти вас у такому вишуканому товаристві й у такій вишуканій ролі. Мушу вам зробити комплімент: граєте ви бездоганно. Я знаюся на грі, повірте, і рідко бачу таку майстерність.

Але ми з вами обоє знаємо, що герцоги не сватають жінок, які тримають голову так, наче звикли самі носити таці, а не щоб їх носили для них. О, я помітив. Я помічаю такі речі. Це моє ремесло — бачити, хто ким прикидається.

Не хвилюйтеся, я не збираюся псувати вам свято. Навпаки — я захоплений. Просто мені здається, що нам із вами варто поговорити наодинці. Про спільні інтереси. Я буду в старій альтанці в парку сьогодні о четвертій. Приходьте сама. Інакше — хтозна, чиї вуха почують мої здогади першими. Можливо, вуха його світлості. Можливо, вуха того цікавого пана, що так хоче успадкувати Ешфорд.

Ваш відданий шанувальник, який уміє цінувати добру виставу — і добре мовчання. За розумну ціну.”

Я перечитала записку двічі, і холод у мені змінився чимось твердішим — не панікою, ні, а тим крижаним спокоєм, який приходив до мене в найгірші хвилини. Він не пам'ятав мене з жодного дому. Він вгадав, бо побачив те саме, що Бетті, тільки не пам'яттю, а нюхом, — “тримає голову, наче звикла носити таці”. І тепер він хотів грошей за мовчання.

Шантаж. Звичайний, брудний шантаж.

— Що там, міледі? — прошепотіла Бетті, бліда. — Це той чоловік, так? Граф? Я бачила, як він на вас учора дивився. Недобре дивився.

— Так, — сказала я, згортаючи записку. — Він здогадався. Не знає напевно — здогадався. І хоче зустрітися.

— Не ходіть! — Бетті схопила мене за руку. — Міледі, не ходіть до нього сама! Такі люди… я знаю таких, у Лондоні бачила. Вони обплутають вас, як павук, висмокчуть усе, а потім однаково видадуть. Скажіть його світлості! Він вас захистить, він же…

— Ні, — сказала я твердо. — Саме цього робити не можна, Бетті. Якщо я побіжу до Себастіана, доведеться пояснювати, чому чужий чоловік мене шантажує, — а це пряма дорога до правди. Ні. Цю справу я мушу владнати сама. Я вмію говорити з такими людьми. Я їх усе життя бачила.

Я казала це впевнено, і почасти це була правда — я справді знала цей тип, знала, як вони думають. Але глибше, під упевненістю, ворушився страх. Бо одна річ — знати шахрая збоку, з-за плеча господині, і зовсім інша — стати з ним віч-на-віч, самій, без жодного захисту, з таємницею, яка коштує тобі всього.

Але вибору не було. Тож о четвeртій я пішла в парк.

***

Себастіан перестрів мене на сходах, коли я вже виходила, — у плащі, сама, — і серце моє тьохнуло.

— Куди ви, Мартіно? Сама? — Він насупився. — Я саме шукав вас. Хотів прогулятися разом.

— Просто хочу подихати повітрям, — сказала я якомога легше. — Голова болить після вчорашнього. Я ненадовго.

Він подивився на мене уважно, і я побачила, як у ньому борються бажання піти зі мною й повага до мого “сама”.

— Вам знову щось не так, — сказав він тихо. — Я бачу, Мартіно. Ви від мене щось ховаєте, і воно щодня темнішає у ваших очах. — Він ступив ближче, взяв моє обличчя в долоні, і я мало не заплакала від цього тепла, від цієї турботи, якої не заслуговувала. — Я не питатиму, якщо ви не готові сказати. Але знайте: хай який тягар ви несете, я хочу нести його з вами. Ви не сама. Чуєте? Ви більше не сама.

Ви більше не сама. Ці слова вдарили мене просто в серце, бо все життя я була сама, завжди сама, і чути це зараз було найсолодшим, що мені будь-хто казав, — і найгіркішим, бо я йшла зараз саме на те, щоб лишитися сама зі своєю бідою, ховаючи її від нього.

— Дякую, — прошепотіла я, і, не втримавшись, накрила його руки своїми на мить, притулилася на секунду щокою до його долоні. — Це багато для мене значить. Більше, ніж ви думаєте.

А тоді відсторонилася — поки не передумала, поки не розповіла все, — і пішла в парк, до альтанки, до чоловіка, що чекав на мене зі своєю всезнаючою усмішкою й своєю розумною ціною.