Розділ 18. Тінь на святі

Мартіна

Решту того вечора я провела як людина, що танцює на тонкій кризі, знаючи, що десь під ногами вже пішла тріщина.

Кросбі не підходив більше — але він був там, у залі, і я весь час відчувала його присутність, як відчувають протяг у теплій кімнаті. Час від часу я ловила на собі його погляд крізь натовп — той самий проникливий, змовницький погляд людини, що бачить наскрізь, — і щоразу він ледь помітно всміхався мені, ніби ми ділили таємницю, ніби ми були спільниками. Це було найгидкіше — ця його вдавана інтимність, це “я знаю, і ти знаєш, що я знаю”.

Себастіан, дякувати богу, не помічав цього. Він був заклопотаний гостями, роллю господаря, і бачив лише те, що я біля нього, і час від часу дивився на мене так, що я забувала навіть про Кросбі, — тепло, з тією тихою власницькою ніжністю, з якою чоловік дивиться на жінку, яку вважає своєю.

— Ви врятували мене сьогодні, — сказав він тихо, коли останні гості роз'їхалися, і ми стояли самі у спорожнілій залі серед догораючих свічок. — Ви були бездоганні. Жодна душа не засумнівалася. Персівалеві шпигуни поїдуть ні з чим.

— Я рада, — сказала я, і це була правда, хоч усередині в мене все ще стояв крижаний холод від Кросбі.

— Ви тремтите. — Він помітив, звісно, він завжди помічав. — Вам холодно?

— Трохи, — збрехала я, бо тремтіла не від холоду.

І він зробив те, від чого мені перехопило подих, — зняв свій сюртук і накинув мені на плечі, огорнув мене теплом, що зберігало його тепло і запах. Його руки на мить затрималися на моїх плечах, розправляючи тканину, і я стояла, загорнута в його сюртук, у спорожнілій залі, і почувалася так, ніби він обійняв мене всю.

— Так краще? — спитав він тихо, не прибираючи рук.

— Так, — прошепотіла я.

Ми стояли близько, серед мерехтливих свічок, і музика вже стихла, і дім засинав навколо нас, і в цій тиші його близькість була така густа, що я чула власне серце. Він дивився на мене згори, і в його сірих очах танцювало полум'я свічок, і його руки все ще лежали на моїх плечах поверх сюртука, і я знала — знала кожною клітиною, — що варто мені підняти обличчя, і він забуде про всі свої клятви.

Я не підняла. Хоч і хотіла так, що аж боліло.

— Ідіть спати, Мартіно, — сказав він нарешті хрипко, і в його голосі була та сама боротьба, що й у мені. — Поки я ще пам'ятаю, що обіцяв.

Але перш ніж я пішла, він спинив мене — узяв за зап'ясток, легко, проте певно, і в цьому русі було щось нове, чого я не бачила раніше.

— Той чоловік сьогодні, — сказав він, і голос його змінився, потемнів. — Граф. Я бачив, як він на вас дивився. І як тримав вашу руку довше, ніж слід. — Пальці його на моєму зап'ястку стислися ледь відчутно. — Мені це не сподобалося, Мартіно. Дуже не сподобалося.

— Він ніхто для мене, — сказала я.

— Я знаю, — сказав Себастіан, і в сірих очах його майнуло щось темне, гаряче, майже небезпечне. — Але ви для мене — не ніхто. І я, здається, з тих, хто не вміє ділити те, що вважає своїм. Це негарна риса, знаю. Батько казав, що Ґреї ревниві до божевілля, що це в нас у крові разом з гординею. — Він підніс моє зап'ястя до губ, поцілував — уже не ніжно, як завжди, а з якоюсь притлумленою жагою, що змусила мене здригнутися. — Тож тримайтеся від нього подалі. Заради нього, бо якщо я побачу, що він знову так на вас дивиться, я за себе не відповім.

І я, яка мала б злякатися цієї нової темної нотки, — не злякалася. Мене, дурну, вона обпалила солодким жаром, бо за все життя мене ніхто ніколи не вважав своєю, ніхто ніколи не ревнував, нікому я не була така потрібна, щоб через мене втрачати голову. Я тоді ще не розуміла, яка небезпечна ця жага і як легко власність обертається на клітку. Але тієї ночі я тільки й думала, засинаючи в його сюртуку: він назвав мене своєю. І в цьому було стільки страшного щастя.

Я пішла, загорнута в його сюртук, який забула — а може, не захотіла — повернути, і всю ніч спала, вкрившись ним замість того, щоб віддати, вдихаючи його запах, і вперше за багато днів страх відступив перед чимось теплішим.

Але вранці холод повернувся. Бо вранці прийшла записка.