Розділ 17. Той, хто впізнає своїх

Мартіна

Прийом влаштували у великій залі, тій самій, де я вперше побачила Себастіана, — тільки тепер її залляло світло сотні свічок, і повно було гостей, і грала музика, і я, служниця з Рейвенкрофт-холу, стояла посеред усього цього під руку з герцогом, у сукні, що коштувала більше, ніж я заробила б за п'ять років, і всі називали мене “міледі”.

Це було найстрашніше й найп'янкіше відчуття мого життя.

Себастіан не відходив від мене — почасти заради вистави, для чужих очей, а почасти, я відчувала, тому, що не хотів відходити. Він представляв мене сусідам, тримаючи мою руку на своєму лікті, і його близькість була мені і щитом, і мукою. “Моя наречена, леді Мартіна Ґейл”. І я всміхалася, і подавала руку, і вела ті порожні світські розмови, яких навчилася, слухаючи їх роками з-за плеча господинь, — і трималася, і навіть починала вірити, що впораюся.

А потім оголосили ще одного гостя, і Себастіан поруч зі мною ледь помітно напружився, і я підвела очі — і побачила чоловіка, що входив до зали з усмішкою людини, якій усюди раді, хоч ніде не раді насправді.

Він був гарний — тією гладенькою, небезпечною красою, що одразу викликає довіру й одразу має її не заслуговувати. Темне волосся, чудова постава, бездоганний костюм, трохи занадто бездоганний, як буває в людей, що вбранням прикривають порожнечу за ним. Він рухався залою легко, вклоняючись, усміхаючись, і жінки проводжали його поглядами, а чоловіки трохи хмурніли, і я, яка все життя читала людей із-за плеча, впізнала його тип за три секунди.

Шахрай. Гравець, і людина, що живе з чужої довіри.

— Хто це? — спитала я тихо в Себастіана.

— Ніхто, — сказав він крізь зуби, і рука його на моїй напружилася. — Помилка, яку я, на жаль, сам колись запросив до цього дому. Я гадав, він не наважиться прийти. Тримайтеся біля мене, Мартіно.

Але “граф” уже помітив нас — герцога й наречену в центрі зали — і рушив просто до нас, розсуваючи натовп своєю усмішкою.

— Ваша світлосте! — сказав він, уклонившись Себастіанові з перебільшеною сердечністю. — Який чудовий вечір. Я мусив зайти привітати вас — і вашу щасливу обраницю. — Він обернувся до мене, і його погляд — темний, чіпкий, оцінюючий — вперше впав на моє обличчя.

І я побачила, як він змінився.

Не одразу. Спершу він усміхнувся мені світською усмішкою, готовою до чергової порожньої люб'язності. А потім його погляд затримався на мені — і щось у ньому спалахнуло. Не захват, не чоловіча цікавість, до яких я вже почала звикати за цей вечір. Щось інше. Гостре. 

Він дивився на мене так, як один шахрай дивиться на іншого, коли впізнає за столом свого — того, хто теж грає, теж блефує, теж не той, за кого себе видає.

— Міледі, — сказав він повільно, беручи мою руку, і не зводячи з мене того страшного проникливого погляду. — Ґрей. Мартіна Ґрей?

— Ґейл, — поправила я, і голос мій, дякувати всім рокам вишколу, не здригнувся. — Леді Мартіна Ґейл.

— Ґейл, — повторив він, і в куточках його вуст заграла усмішка, від якої мені похололо все всередині, — бо це була усмішка не світська, а особиста, змовницька, усмішка людини, що побачила наскрізь і насолоджується цим. — Дивно. Ваше обличчя мені дивно знайоме, леді Ґейл. Ми часом не зустрічалися? У Лондоні, можливо? Мені здається, я бачив вас… у якомусь домі. Тільки ніяк не пригадаю, у якій ролі.

У якій ролі. Він сказав це навмисне. Він сказав це, дивлячись мені просто в очі, і я зрозуміла з крижаною певністю: він знає. Не як Бетті — не з пам'яті на обличчя. Він знає нюхом, ремеслом, тим чуттям, яким шахрай упізнає шахрая. Він не пам'ятав мене з жодного дому. Він просто побачив у мені те саме, що було в ньому, — самозванку. Людину, що грає роль. І тепер, дивлячись у моє бліде обличчя, у мої розширені зіниці, він отримував підтвердження, якого шукав.

— Не думаю, сер, — сказала я, і сама здивувалася, як рівно. — Я з провінції й у Лондоні майже не бувала. Ви мене з кимось плутаєте.

— Можливо, — сказав він солодко, не відпускаючи моєї руки на мить довше, ніж дозволяло пристойність. — У мене чудова пам'ять на обличчя, міледі. Просто чудова. Рано чи пізно я неодмінно пригадаю, де вас бачив. Такі речі завжди спливають. — Він нарешті випустив мою руку й уклонився. — Матиму приємність побачити вас ще на цьому чудовому святі. І неодмінно — ще не раз по ньому.

Він відійшов, розчинився в натовпі зі своєю усмішкою, а я лишилася стояти під руку з Себастіаном, з крижаним жахом у грудях, з відчуттям, ніби мене щойно роздягли поглядом до самої правди.

— Мартіно? — Себастіан схилився до мене стривожено, відчувши, як я тремчу. — Ви біла як стіна. Що він вам сказав? Цей мерзотник щось вам сказав?

— Нічого, — прошепотіла я. — Просто… мені раптом стало млосно. Тут душно. Стільки людей.

— Ходімо. — Він, не питаючи більше, вивів мене з зали на терасу, у прохолодну ніч, подалі від очей, від музики, від нього. Обійняв за плечі — просто, турботливо, зігріваючи, — і я, змучена жахом, дозволила собі на мить сховатися в цих обіймах, притулитися до його грудей, відчути, як б'ється його серце. Якщо цій казці скоро закінчитись, то чому б не насолодитись нею сповна? 

— Я вас тримаю, — сказав він тихо мені у волосся, точнісінько як тієї першої ночі, коли я оступилася в залі. — Що б це не було. Я вас тримаю, Мартіно.