Розділ 16. Граф, якого чекали

Себастіан

Чутка прийшла з ринкового містечка за два дні до прийому, і принесла її, як завжди, прислуга — бо слуги знають усе раніше за панів.

Гоуп доповів мені за ранковою кавою, з тим стриманим несхваленням, з яким старі мажордоми повідомляють неприємне:

— Ваша світлосте, у “Королівському гербі” зупинився джентльмен. Називає себе графом. Той самий, подейкують, що… — Гоуп делікатно кахикнув, — що гостював у наших краях місяць тому. Перед від'їздом леді Кароліни.

Я відставив чашку.

Той самий. Мандрівний “граф”, чарівний авантюрист, після бесіди з яким втекла моя наречена, прихопивши посаг. Той, через кого я опинився за крок від утрати всього. Він мав нахабство повернутися — сюди, у мої краї, майже мені під ніс.

— Чого йому треба? — спитав я, і голос мій був холодний.

— Не знаю, ваша світлосте. Кажуть, розпитує про вас. Про ваші справи. Про… — Гоуп завагався, — про вашу нову наречену. Дехто бачив, як він давав гроші за розмови.

І тут я згадав те, що казала мені покоївка Ханна кілька днів тому: якийсь чужий чоловік розпитував слуг про мою наречену, давав дрібняки за балачки. Тоді я не надав цьому ваги. Тепер надав. Це був він. Кросбі — так, я нарешті дізнався його справжнє ім'я, Ділан Кросбі, ніякий не граф, — вертівся навколо мого дому й винюхував про Мартіну.

Навіщо? — думав я, ходячи кабінетом. Навіщо шахраєві, який уже, певно, обібрав мене через Кароліну, вертатися й винюхувати про мою нову наречену?

Відповідь була неприємна, але очевидна для людини мого становища. Такі, як Кросбі, живуть з чужих таємниць і чужих слабкостей. Він відчув, певно, що з моїм раптовим зарученням щось не так — надто швидко, надто зручно я знайшов наречену після втечі попередньої. Він винюхував фальш, як винюхує її Персіваль, тільки Персіваль хотів Ешфорд, а Кросбі хотів грошей. Якби він знайшов у моїй виставі тріщину, він продав би її — Персівалеві, родині, кому завгодно, хто заплатить, — або шантажував би мене нею.

Він був небезпечний. Небезпечніший за Персіваля, бо Персіваль діяв у межах закону й пристойності, а Кросбі не мав ні того, ні того.

Я вирішив нічого не казати Мартіні — поки що. Вона й так була чогось налякана, ходила бліда, здригалася від тіней. Навіщо додавати їй ще один страх? Я вбережу її від цього сам. Я вже почав думати про неї як про те, що мушу берегти, — і навіть не помітив, коли це почалося.

Але все ж я не втримався й пішов до неї — просто щоб побачити, просто щоб пересвідчитися, що з нею гаразд, бо тривога за неї вже стала частиною мене.

Вона була в бібліотеці, з книжкою, якої не читала, — знову той задуманий,  вираз обличчя, який кидав тінь на її прекрасні очі. Побачивши мене, вона всміхнулася, і від цієї усмішки, призначеної мені, у мене всередині щось стислося.

— Ви маєте стривожений вигляд, — сказала вона. Вона завжди читала мене першою.

— Дрібні клопоти перед прийомом, — збрехав я, і збрехав погано, бо вона примружилася.

— Ви не вмієте брехати, Себастіане, — сказала вона тихо, і в голосі її була дивна, гірка ніжність. — У вас усе на обличчі. Це рідкість у чоловіках вашого стану, здебільшого вони, вибачте за гостре слівце, брешуть, як дихають.

— А ви, виходить, вмієте розрізняти? — спитав я, підійшовши й сівши поруч із нею на канапу, ближче, ніж належало.

Щось майнуло в її очах — і зникло.

— Я навчилася, — сказала вона обережно. — Життя навчило.

— Яке життя? — спитав я тихо, і взяв її руку, бо не міг сидіти так близько й не торкатися її. — Ви знаєте про мене все — мого батька, мій ставок, мою самоту. А я про вас — нічого. Ви для мене загадка, Мартіно Ґейл. І з кожним днем я хочу розгадати вас дедалі дужче.

Вона подивилася на нашу руку, на його пальці, що обіймали її, і я побачив, як їй хочеться відповісти — і як вона боїться.

— Деякі загадки краще не розгадувати, — прошепотіла вона. — Розгадана загадка перестає бути цікавою.

— Ви ніколи не перестанете бути цікавою, — сказав я і підніс її руку до губ, і цього разу поцілував не тильний бік, а внутрішній бік зап'ястя, там, де б'ється пульс, — повільно, відчуваючи губами, як частішає її серцебиття, і почув, як уривається її подих. — Хоч би що я про вас дізнався.

Вона заплющила очі, коли мої губи торкнулися її зап'ястя, і на мить я побачив на її обличчі стільки всього — бажання, страх, тугу, — що мені перехопило подих.

Хоч би що я про вас дізнався, — сказав я, і вклав у ці слова більше, ніж вона могла знати, бо десь у глибині я вже відчував, що дізнаюся щось, і що це щось усе змінить, — і вперше в житті я хотів дізнатися правду й водночас молився, щоб вона мене не зруйнувала.

А тим часом Ділан Кросбі роздавав срібняки за балачки й підбирався дедалі ближче до єдиної людини в цьому домі, яку мені найдужче хотілося вберегти.