Розділ 15. Голос з того життя

Мартіна

Лист від Ренати прийшов на восьмий день, і я впізнала її руку на конверті раніше, ніж зламала печатку, — і серце моє забилося від радості й тривоги водночас.

Себастіан подав мені його за сніданком.

— Вам лист, міледі. З Лондона. — Він усміхнувся. — Від Рейвенкрофтів, судячи з печатки. Ваша рідня непокоїться, як ви влаштувалися в чужому домі.

Я взяла лист рукою, яка ледь помітно тремтіла. Рената писала мені — Рената, єдина людина у світі, крім Бетті, що знала правду; Рената, яка сама навчила мене цієї гри в масках, спорядила в дорогу, зробила з мене “даму”. Я боялася читати цей лист при Себастіані, тож сховала його й дочитала аж у своїй кімнаті, сама.

“Мартіно, — писала вона своїм гострим, як вона сама, почерком. — Лоренс дізнався, ти досі в Ешфорда й досі не поїхала далі. Він тішиться — думає, ти загостювала в його друга. Я ж, знаючи тебе, підозрюю, що сталося щось складніше, ніж гостина. Ти не з тих, хто затримується без причини. Напиши мені правду — саме мені, не Лоренсові. Якщо ти в халепі, я приїду. Ти знаєш, що приїду. А якщо не в халепі, а в чомусь іншому — теж напиши. Я, як ніхто, знаю, як воно, коли вдаєш не ту, ким є, і як легко в цьому загубитися. Бережи себе. І пам'ятай, що я тобі колись сказала: не любити з тіні. Р.”

Я читала й перечитувала ці рядки, і очі мої щипало. Рената знала. Не знала подробиць — але відчула, за самим тим, що я не поїхала далі, що я застрягла в чомусь більшому за доручення. І її “не любити з тіні” вдарило мене просто в серце, бо саме це я й робила — любила з тіні, з-під чужого імені, ховаючись, боячись, що варто мені вийти на світло правди — і все зникне.

Але разом із теплом від Ренатиного листа прийшов новий страх, гостріший за попередні.

Лоренс знав, що я в Ешфорда. Лоренс не листувався з Себастіаном, але звідкись знав. А що, як Лоренс напише другові — просто по-дружньому, недбало: “Як там ся має моя колишня економка, що я до тебе прислав?” Одне таке речення в дружньому листі — і вся моя вистава розлетиться на друзки. Себастіан дізнається, що “кузина Рейвенкрофтів” — насправді служниця, прислана передати лист. І дізнається не від мене, а від чужих слів, і це буде вдесятеро гірше.

Я мусила написати Ренаті — попросити, благати, щоб вона й Лоренс мовчали, щоб Лоренс, боронь боже, не прохопився. Але як пояснити це в листі, який міг потрапити в чужі руки? Я сіла того ж вечора й написала обережно, натяками, знаючи, що Рената прочитає між рядками, як уміла читати завжди: “Усе набагато складніше, ніж гостина, і я справді загубилася, як ти й боялася. Благаю тебе — і особливо його — про повне мовчання. Жодного слова про мене нікому, найпаче тому, у чиєму домі я тепер живу. Від цього залежить усе. Я напишу докладніше, коли зможу. Твоя М.”

Запечатуючи лист, я думала: ще одна ниточка, за яку мене можна смикнути. Ще одні вуста, від яких залежить моя таємниця. Спершу Бетті, тепер Рената. Мій обман, який я гадала втримати сама, розповзався, обростав свідками, і кожен новий свідок був новою тріщиною в стіні, яку рано чи пізно щось проламає.

***

Себастіан знайшов мене на терасі ввечері — я вже помітила, що він шукає мене щовечора, наче день без цієї останньої зустрічі був для нього незавершений.

— Гарні новини від рідні? — спитав він, ставши поруч біля балюстради.

— Так, — сказала я. — Кузина непокоїться про мене.

— У вас добра рідня, — сказав він тепло. — Пише, тривожиться. — Він помовчав, дивлячись у темний парк. — Знаєте, я заздрю вам трохи. У мене з рідні лишився тільки Персіваль, який мріє про мою поразку. А про мене по-справжньому вже давно ніхто не тривожився.

І в цих простих словах була така самотність, що я, забувши про власний страх, зробила те, що зробила б не задумуючись, — простягла руку й накрила його долоню на холодному камені балюстради своєю.

Він завмер. Подивився на наші руки. Потім — на мене.

— Тепер тривожаться, — сказала я тихо. — Я тривожуся… Про вас.

Це вихопилося саме, і це була чиста правда, найчистіша за багато днів, — і я побачила, як вона вразила його, як щось здригнулося в його обличчі.

Він повернув свою долоню під моєю, переплів наші пальці, і від цього простого жесту — не поцілунку, не обіймів, просто переплетених пальців на холодному камені під зорями — мене пройняло теплом дужче, ніж від будь-чого досі.

— Не робіть цього, Мартіно, — сказав він тихо, дивлячись на наші сплетені руки.

— Чого?

— Не будьте до мене добрі по-справжньому. — Він підвів на мене очі, і в них був біль. — Бо я плачу вам за виставу, і мушу пам'ятати, що це вистава, інакше збожеволію. А коли ви тривожитеся про мене по-справжньому, коли ви берете мою руку отак, не для чужих очей, а просто так, — я перестаю розрізняти, де гра, а де правда. І це небезпечно. Для мене. Бо коли ця вистава скінчиться, а вона скінчиться, ви поїдете, багата й вільна, як я вам обіцяв, — і я лишуся тут, не знаючи, що з усього, що між нами було, було справжнім.

Я стисла його пальці міцніше, і в горлі мені стояв клубок, бо він казав про кінець вистави як про щось невідворотне, а я вперше з жахом усвідомила, що не хочу, щоб вона кінчалася, — я, яка ще тиждень тому мріяла лише виплутатися звідси цілою.