Розділ 14. Ім'я, яке я собі лишила

Мартіна

Персіваль поїхав, але лишив по собі колючку: тепер вся округа знала, що в герцога Ешфорда з'явилася наречена, і всій окрузі кортіло на неї подивитися. Себастіан оголосив, що за тиждень дасть невеликий прийом — представити леді Ґейл. “Так треба, міледі, — сказав він. — Якщо ми ховатимемо вас, підозри лише зростуть. Найкраще сховане — те, що виставлене на видноті”.

Леді Ґейл. Так мене тепер називали в домі, і я сама вигадала це ім'я тієї першої ночі, коли Себастіан спитав, як мене представляти слугам. “Мартіна Ґейл»”, — сказала я тоді, і серце моє стислося, бо в цій напівбрехні була крихта, за яку я трималася: ім'я. Своє справжнє ім'я. Я вигадала чуже прізвище, вигадала чужу кров, але імені свого не зреклася. Мартіна. Єдине, що лишилося справжнім у всій цій виставі, — мене й досі звали так, як звала мене мати, якої я майже не пам'ятала.

Це була дрібниця. Але за цю дрібницю я трималася, як тонучий за уламок дошки, бо вона нагадувала мені, хто я насправді, коли я вже сама починала забувати.

***

Бетті прийшла зачісувати мене того вечора, і між нами вже було інакше — та особлива, ніякова близькість двох людей, що ділять небезпечну таємницю. Вона знала, хто я. Я знала, що вона знає. І ми обидві вдавали при інших, що вона — покоївка, а я — леді, розігруючи маленьку виставу всередині великої.

— Я тут дещо почула, міледі, — сказала вона тихо, вкладаючи мені волосся, і від її тону мені похололо. — На кухні. Сьогодні.

— Що? — спитала я, намагаючись, щоб голос не здригнувся.

— Приходив чоловік. Чужий. Розпитував слуг біля чорного ходу — мовляв, чи правда, що герцог заручився, і хто така наречена, і звідки взялася. Давав дрібні монети за балачки. — Бетті зустрілася зі мною поглядом у дзеркалі. — Кухарка сказала, що не знає нічого, і прогнала його. Але, міледі… чоловіки, які дають гроші за балачки про чужих наречених, — вони недарма це роблять.

Я сиділа непорушно, поки в мені холола кров. Хтось розпитує про мене. Хтось платить, щоб дізнатися, звідки я взялася. І це міг бути хто завгодно — людина Персіваля, що шукає обіцяну фальш; цікавий сусід; або хтось інший, ще небезпечніший, кого я поки не знала.

— Дякую, що сказала, — мовила я тихо. — Бетті. Ти не мусила. Ти могла б промовчати.

— Я ж обіцяла мовчати про вас, — сказала вона просто. — А не мовчати з вами. Це різне, міледі. — Вона на мить спинила гребінь. — Ми ж тепер разом у цьому. Одна впаде — впадемо обидві. То хай уже краще пильнуємо вдвох, ніж поодинці.

І я подивилася на цю дівчину в дзеркалі — на її молоде злякане обличчя, на її вірність, яку вона мені дарувала без причини, — і мені стисло серце вдячністю й страхом водночас. Вдячністю — за те, що вона зі мною. Страхом — бо тепер її доля була сплетена з моєю, і якщо я впаду, я потягну за собою й цю добру дурненьку дівчину, яка нічим не завинила, крім того, що впізнала мене.

***

Себастіан прийшов до вітальні, коли Бетті вже пішла, і застав мене біля вікна, задуману й, певно, бліду, бо він одразу підійшов.

— Знову цей вираз, — сказав він тихо, ставши позаду мене так близько, що я відчула тепло його тіла, хоч він і не торкався мене. — Тінь, яка набігає на ваше обличчя щовечора. Я вже вивчив її, міледі Ґейл. Вона з'являється, коли ви думаєте, що вас ніхто не бачить.

— Вам здається, — сказала я, не обертаючись, бо боялася, що обличчя виказало б забагато.

— Мені не здається. — Він підняв руки й лагідно поклав їх мені на плечі — не притягуючи, просто торкнувшись, тепло крізь тканину подарованої ним сукні. — Я багато чого не знаю про вас, Мартіно. Ви оточені якоюсь тихою таємницею, і я відчуваю її щодня. Але знаю одне: вам чогось страшно. І мені нестерпно, що я не можу вас від цього вберегти, бо не знаю, від чого берегти.

Я заплющила очі. Його руки на моїх плечах були важкі й теплі, і мені так хотілося обернутися, притулитися до нього, розповісти все — хто я, звідки, чого боюся, — скинути цей тягар, який я несла сама. Спокуса була така сильна, що я аж злякалася.

— Себастіане, — сказала я тихо, не обертаючись. — Якби ви дізналися про мене щось… щось, що змінило б вашу думку про мене. Щось погане. Хіба  б ви не розсердилися?

Його руки на моїх плечах завмерли.

— Що ви маєте на увазі?

— Нічого конкретного, — сказала я швидко, злякавшись власної необережності. — Я просто… просто думаю іноді. Ви так добре про мене думаєте. А що, як я не така, якою здаюся?

Він повільно обернув мене до себе — за плечі, лагідно, — і подивився мені у вічі згори, і в його погляді була така серйозність, що мені перехопило подих.

— Мартіно, — сказав він. — Я не знаю, яка ви насправді. Але я знаю, яка ви зі мною. Я бачив, як ви читаєте людей наскрізь. Як ви прихиляєтеся до моєї руки, коли думаєте, що це нічого не значить. Як ви дивитеся на мене — без жадоби, без розрахунку, просто бачите людину. Це не грають, я знаю різницю, я вже раз обпікся на грі. — Він підняв руку й провів пальцями по моїй щоці. — Тож хай ким ви були до того, як увійшли в мій дім, — мені байдуже. Жінка, яку я бачу перед собою зараз, — справжня. І цієї жінки мені досить. Хай ким ви були до того, як увійшли в мій дім, — сказав він далі, і вірив у це. — Хай ким ви були — збіднілою дворянкою, дочкою зганьбленого роду, дівчиною з поганою репутацією, зрештою — все це я пробачив би, усе це вкладалося в мою великодушність. Бо кров однаково лишалася кров'ю, порода — породою, а Ґреї завжди вміли впізнати своїх.