Розділ 9. Гра, у яку граю сам

Себастіан

Персіваль приїхав на третій день, як і обіцяв, — і привіз із собою повіреного з холодними очима й теку паперів завтовшки з молитовник.

Мій кузен ніколи не любив мене, і я його — теж, тож ми чудово розуміли один одного. Він хотів Ешфорд, він хотів його все життя, від самого дитинства, коли ми бавилися в цих залах і він уже тоді дивився на стіни так, ніби подумки їх ділив. І батьків заповіт дав йому надію, якої він чекав роками: якщо я не одружуся до сроку, усе це стане його. Тож він приїхав не привітати мене з нареченою, він приїхав знайти в ній фальш.

— То ось вона, твоя таємнича обраниця, — сказав Персіваль, коли я представив їм Мартіну у вітальні. Він узяв її руку, схилився над нею з перебільшеною чемністю, і очі його нишпорили по ній, шукаючи, за що зачепитися. — Кузина Рейвенкрофтів, кажеш? Дивно. Я знаю Рейвенкрофтів. Не пригадую, щоб у них була така… квітуча гілка.

І тут я вперше побачив, як вона грає.

Моя таємнича чарівна гостя не зніяковіла. Не почервоніла, не забурмотіла виправдань, як забурмотіла б жінка, спіймана на брехні. Вона підвела на Персіваля погляд — спокійний, трохи насмішкуватий, точнісінько такий, яким справжня знатна дама відповіла б на зухвалість, — і сказала:

— А ви й не могли пригадати, сер. Про нашу гілку в родині воліють не згадувати. Скандали, знаєте, непорозуміння з приводу спадку. — Легка усмішка. — У кожній поважній родині є гілка, якою не вихваляються перед гостями. Хіба у вашій немає?

Персіваль закліпав. Повірений із холодними очима ледь підняв брову. А я стояв і дивився на цю жінку з відвертим захватом, бо вона щойно одним рухом обернула небезпечне питання на його ж зброю — натякнула Персівалеві, що й у його роду є що ховати, і зробила це так вишукано, що причепитися не було до чого.

Господи, як вона це вміла. Звідки знатна панна з глухої провінції так досконало володіла цим — мистецтвом тримати оборону усмішкою, читати супротивника, бити м'яко й точно? Я знав вельможних дам, що росли при дворі й не вміли й половини того. А ця…

Я знову відчув те дивне, невловне відчуття, яке навідувало мене щоразу, коли я придивлявся до неї надто пильно, — відчуття, що переді мною не зовсім те, чим воно здається. Але, як завжди, я відкинув його. Бо хотів вірити. Бо жінка, яка рятувала мене, не могла бути нічим іншим, ніж тим, чим здавалася. Так мені було зручніше думати.

***

Увечері, коли Персіваль із повіреним пішли спати, я знайшов її на терасі. Вона стояла сама, дивлячись у темний парк, і місячне світло лежало на її плечах у новій зеленій сукні, яку я справив їй потайки і подрував, наче б то прийом. Я спинився на мить у дверях, просто щоб подивитися на неї, поки вона не бачить.

Це стало небезпечною звичкою — дивитися на неї, коли вона не бачить.

— Ви були неперевершені сьогодні, — сказав я, вийшовши до неї. — Персіваль поїде ні з чим. Він шукав тріщину й не знайшов.

— Ще шукатиме, — сказала вона, не обертаючись. — Такі, як він, не здаються з першого разу.

— Тоді ми не дамо йому нічого знайти. — Я став поруч із нею біля балюстради, близько, ближче, ніж вимагала розмова. — Разом.

Вона обернулася до мене, і місячне світло впало їй на обличчя, і я побачив у її очах щось, чого не міг розгадати, — тривогу, чи не так, глибоку, приховану, ніби вона боялася чогось значно більшого, ніж мій кузен.

— Чого ви боїтеся? — спитав я тихо. — І не кажіть “нічого”. Я вже навчився вас трохи читати, міледі. Ви весь вечір були насторожі, навіть коли всміхалися.

Вона мовчала. І в цій мовчанці було стільки невисловленого, що я мимоволі підступив ближче, ніби міг наблизитися до її таємниці, наблизившись до неї самої.

— Я боюся вас підвести, — сказала вона нарешті, і це, я відчув, була частина правди, хоч і не вся. — Боюся, що в якусь мить зроблю щось не так і зруйную все, що ви на мене поклали.

— Ви мене не підведете, — сказав я і, не втримавшись, узяв її руку — обидві її руки — у свої. Вони були холодні, і я стис їх, зігріваючи. — Знаєте, чому я певен? Бо ви єдина людина за багато років, яка робить для мене щось не заради вигоди. Кароліна, моя наречена, була зі мною заради титулу. Персіваль ненавидить мене через спадок. Усе моє життя — це люди, яким від мене щось треба. А ви приїхали й рятуєте мене просто так, з доброти, нічого не вимагаючи. Такі люди не підводять, міледі Мартіно. Вони просто не вміють.

І я побачив, як щось здригнулося в її обличчі — біль, чи що, гострий, раптовий, ніби мої слова вдарили її кудись, куди я не цілив. Вона опустила очі. Її руки в моїх ледь затремтіли.

— Не робіть з мене кращої, ніж я є, Себастіане, — сказала вона тихо, майже благально. — Прошу вас. Я не така добра, як ви думаєте.

— Дозвольте мені судити самому, — сказав я і, піддавшись пориву, якого не зміг стримати, підніс її руки до губ і поцілував — спершу одну, потім другу, повільно, відчуваючи під губами холодну ніжну шкіру, чуючи, як уривається її подих. — За кожну з цих рук, — прошепотів я їй у пальці, — які рятують мене, нічого не просячи взамін.

Вона дивилася на мене згори, поки я схилявся над її руками, і в місячному світлі очі її блищали надто яскраво, наче від сліз, і я не розумів чому — і хотів зрозуміти більше, ніж будь-чого в житті.