Розділ 8. Погляд

Мартіна

Її звали Бетті, і вона з'явилася в Ешфорді на другий день — тихо, як з'являються всі покоївки, майже невидимо, і саме тому я завважила її не відразу.

Себастіан приставив її до мене за особисту служницю — “нареченій герцога годиться мати власну покоївку, міледі”. І Бетті прийшла вранці зачісувати мене, молоденька, років вісімнадцяти, з рудуватим волоссям і швидкими руками, вона робила свою роботу вправно й мовчки. Я сиділа перед дзеркалом, поки чужі руки вкладали мені волосся, — я, яка тисячі разів сама вкладала волосся чужим господиням, — і це було так дивно, так неправильно, що я ледь стримувалася, щоб не забрати в неї гребінь і не зробити все сама, як звикла.

— Ви так дивно тримаєте голову, міледі, — сказала раптом Бетті. — Наче самі звикли зачісувати, а не щоб вас зачісували.

Я завмерла.

Гребінь у її руках спинився. І в дзеркалі я побачила, як вона дивиться на моє відображення — уважно, з тим наморщеним чолом, з яким людина намагається згадати щось, що крутиться на краю пам'яті.

— Дурниці, — сказала я рівно, змусивши голос не здригнутися. — Я просто не люблю, коли смикають за волосся.

— О, пробачте мені, міледі, я трохи незграбна, але швидко вчусь. — Вона знову взялася до роботи. Але я бачила в дзеркалі, що вона нишком поглядає на мене, знову й знову, і чоло її морщиться дедалі дужче.

***

Цілий день по тому я ловила на собі її погляд.

Не злий — цим він і був страшний. Якби вона дивилася вороже, я б знала, чого чекати, але вона дивилася розгублено, допитливо, як дивляться на людину, чиє обличчя невиразно знайоме, а звідки — не згадати. І кожен такий погляд був для мене мов холодна крапля за комір. Бо я знала цей погляд з іншого боку. Скільки разів я сама дивилася отак на гостей у Рейвенкрофт-холі, силкуючись пригадати, де бачила це обличчя, — і зрештою пригадувала завжди. Пам'ять слуг чіпка. Ми мусимо запам'ятовувати всіх, бо від цього залежить, кому як прислужитися. І якщо ця дівчина колись, десь бачила мене в сірому платті економки — вона згадає. Рано чи пізно згадає.

— Ви давно служите в Ешфорді, Бетті? — спитала я ввечері якомога недбаліше, поки вона розстібала мені сукню.

— Півроку, міледі. А до того в Лондоні була, у різних домах. Недовго, то там, то там. — Вона на мить підняла очі, зустрілася зі мною поглядом у дзеркалі й знову спохмурніла тим самим силуваним пригадуванням. — Дивно. Усе здається мені, ніби я вас десь бачила. У Лондоні, може? Ви бували в Лондоні, міледі?

Серце моє гупнуло об ребра.

— Ні, — збрехала я. — Я з провінції з глухої гілки роду, про яку не заведено говорити.

— А, — сказала Бетті. — Тоді, певно, здалося.

Але з того, як вона це сказала, я зрозуміла: не здалося. І що це питання вона поставить мені ще не раз.

***

Себастіан прийшов побажати мені доброї ночі — цього не вимагала жодна вистава, слуг поряд не було, і все ж він прийшов, і від цього серце моє тьохнуло по-дурному, як у дівчиська.

— Як ви влаштувалися? — спитав він, спинившись у дверях моєї кімнати, не переступаючи порогу, тримаючи слово навіть у цьому. — Бетті вам догоджає?

— Цілком, — сказала я, і мусила відвести погляд, бо боялася, що він прочитає в моїх очах тривогу.

Він завважив.

— Щось не так, міледі Мартіно? Ви бліда.

Він переступив-таки поріг — на один крок, — і підійшов, і взяв мене за підборіддя, легко, кінчиками пальців, підвівши моє обличчя до світла, щоб роздивитися. І цей простий доторк, це тепло його пальців на моїй шкірі знову підпалило в мені все, і я забула на мить і про Бетті, і про лист, і про весь свій страх.

— Просто втома, — прошепотіла я. — Стільки нового за два дні.

— Я забагато на вас звалив, — сказав він тихо, не відпускаючи мого підборіддя, дивлячись мені в очі так близько, що я відчувала його подих. — Пробачте. Я обіцяв щедро віддячити за виставу, а натомість лякаю вас портретами й Персівалями. — Його погляд ковзнув до моїх губ і повернувся. — Ідіть відпочиньте. І знайте: у цьому домі вам ніщо не загрожує. Я цього не допущу, хай там що.

Хай там що. Він сказав це так впевнено, так лицарськи, тримаючи моє обличчя у своїх теплих пальцях, — і не знав, бідолашний, що загроза вже спить під його дахом, у кімнатці для прислуги, і має руде волосся й чіпку пам'ять, і що від неї він мене вберегти не зможе, хоч би як хотів.

Він відпустив моє підборіддя — неохоче, як мені здалося, — і пішов. А я лишилася сама, з палаючою шкірою там, де були його пальці, і з холодом у грудях там, де оселився страх, і не знала, чого в мені більше цієї ночі — бажання чи жаху.

Обидва не давали заснути однаково.