Розділ 5. Спогади

Себастіан

Я не спав тієї ночі, і винна в тому була не Кароліна.

Дивно було це усвідомити. Ще вчора вранці я думав, що втеча нареченої — найгірше, що могло зі мною статися, катастрофа, яка коштуватиме мені всього. А тепер лежав без сну до світанку й ловив себе на тому, що майже не згадую про Кароліну. Замість неї в голові стояло інше — те, як незнайома леді похитнулася в моїй залі, і як я підхопив її, і як вона на одну довгу мить опинилася в моїх руках, тепла і тремтяча, з обличчям так близько до мого, що я забув про заповіт, про срок, про все, чим був загнаний у кут.

Я лежав і думав про неї, і сердився на себе за це, бо це було безглуздо. Я знав цю жінку кілька годин. Вона приїхала врятувати мене від однієї халепи, а не для того, щоб я втрапив у нову — у ту, в яку я присягнувся більше ніколи не втрапляти.

Треба сказати правду хоча б самому собі, у темряві, де ніхто не почує.

Я двічі в житті любив — і обидва рази любили не мене.

Батько любив у мені спадкоємця. Не сина — спадкоємця, майбутнього герцога Ешфорда, продовження імені, яке для нього важило більше за живу дитину. Я пам'ятаю, як хлопчиком приносив йому намальованих коней, а він відкладав їх убік і питав, чи вивчив я вже межі наших володінь. Йому не потрібен був я. Йому потрібен був той, ким я мав стати. І навіть по смерті він не повірив, що я стану гідним без палиці, — тому й лишив той заповіт, ту умову, той батіг з-за труни: одружися до строку, доведи, що здатен збудувати щось, чого я в тобі ніколи не бачив.

А потім була Ізабель.

Я не думав про неї роками й не хочу думати тепер. Скажу лише, що я був молодший і дурніший, і любив по-справжньому, як любиш один раз, коли ще не вмієш берегтися. І я думав, що любить вона. А потім почув — випадково, крізь прочинені двері, — як вона сміялася з подругою й казала: “Він, звісно, не бозна-що, але герцогство того варте”. Герцогство того варте. Ось чого я був вартий — герцогства. Не себе.

Після Ізабель я вирішив просту річ: більше ніколи. Не любові — на неї я вже не сподівався. Просто ніколи більше не дозволю нікому торкнутися мене, поки не буду певен, що торкаються мене, а не мого імені. І тому з Кароліною все було чесно й холодно: угода, розрахунок, жодних ілюзій. Так безпечніше. Так ніхто не сміятиметься з моєї щирої душі за прочиненими дверима.

І ось тепер, коли розрахунок розсипався, доля прислала мені жінку, яка подивилася на мене так, як не дивився ніхто, — прямо, без страху й без жадібності, ніби побачила не герцога в біді, а людину. І я, дурень, не сплю через це до світанку.

Була ще одна річ, яку батько лишив мені у спадок, — не титул, не землю, а переконання, вживлене в мене намертво.

Коли мені було дванадцять, служник, якому мати довіряла більше, ніж рідні, — Ніколаус, я й досі пам'ятаю це ім'я, — обібрав її. Роками потроху він крав коштовності, срібло, гроші з домашньої скриньки. А коли відкрилося, він навіть не каявся — сказав матері в очі, що вона однаково не збідніє, а йому “треба більше, ніж таким, як ми, годиться мати”. Мати не пережила цього — не крадіжки, а того “таким, як ми”. Того, що людина, яку вона роками годувала, вдягала, лікувала, дивилася на неї як на дійну корову й ненавиділа за саму її доброту. Вона занедужала того ж місяця і вже не одужала по-справжньому. Я тримав її руку, коли вона згасала, і вона сказала мені: “Ніколи не підпускай їх близько, Себастіане. Дай їм серце — вони продадуть його за монету!

Я запам'ятав. Я не жорстокий до слуг — я справедливий, плачу вчасно, не б'ю, не принижую без причини. Але близько не підпускаю нікого. Прислуга — це руки, які роблять роботу, і не більше. Довіряти можна рівні. А хто зазирає тобі в душу з-за плеча, подаючи чай, той рано чи пізно продасть те, що там побачив. Я знаю це. Я платив за це матір'ю.