Розділ 78.

Заключення.

Три роки потому.

У кімнаті стоїть тиша, відчувається особливий затишок. Завжди полюбляла такі моменти, коли не потрібно нікуди поспішати.

Я заходжу до кімнати майже безшумно і бачу Артема, який стоїть біля дзеркала.

Його постать - рівна, впевнена та знайома. Проте сьогодні вгадується щось нове, остаточно відпущене.

Світло з вікна лягає на обличчя чоловіка і я мимоволі вдивляюся у нього, ніби бачу вперше. Бачу, без тих глибоких шрамів, до яких ніколи не боялася торкатися.

Я пригадую той перший раз, коли побачила його. Пам’ятаю страх, що тоді охопив, як серце стискалося від непорозуміння, навіть від чужості.

Зараз дивлюся і не можу знайти у  собі нічого окрім тепла і щирого кохання до Артема.

До мого законного чоловіка з яким у шлюбі вже кілька років поспіль.

Він трохи нахиляє голову, вдивляючись у своє відображення, ніби шукає там відповідь на питання, яке давно втратило сенс.

-  Все ж таки… якщо дуже пильно придивитися, то можна помітити сліди.

Голос звучить спокійно, без гіркоти та злості. Молодий чоловік просто робить зауваження щодо цього.

Я зробила кілька кроків вперед і опинилася поруч. Дивитися на нього зблизька – це зовсім інше. Усміхнувшись, промовила:

-  Нічого страшного. Ти справжній красень.  

І це щира правда, яку кажу не для того, щоб заспокоїти. Дійсно так вважаю і багато хто зі мною погодиться.

Він усміхається у відповідь легко та вільно.

-  Та й біс з ними, з тими слідами. Це не так важливо.

І в цей момент я розумію – він справді відпустив. Навіть не шрами, а себе колишнього. Того, хто жив тими шрамами і які залишилися у минулому.

Три роки тому не могла уявити, що колись його біль стане спогадом, а не тінню, яка завжди поруч.

Проте ніколи не намагалася його змінити, тому що не хотіла того і не вважала за потрібне.

Коли він вперше заговорив про операції, я не вмовляла його і не зупиняла. Ми просто сиділи поруч і обговорювали це.

У результаті прийшли висновків, що є сенс спробувати позбавитися шрамів.

Артем зробив вибір не для світу і навіть не для мене. Прийняв рішення для себе…точніше для нас.

Я простягаю руку і легко торкаюся його щоки – там, де колись проходив найглибший шрам. Тепер там лишився тільки тонкий слід, який практично невидимий.

Для мене він ніколи не був чимось потворним. Це частина історії Артема Ланського, частина нашої спільної історії.

-  Знаєш, - тихо сказала я, дивлячись йому в очі, - ти став іншим… навіть не можу пояснити.

Він піднімає погляд на мене.

-  Я став щасливішим, адже у мене є ти. 

Артем обіймає мене за талію, відчуваю тепло його рук і на мить заплющую очі, дозволяючи собі просто бути у цьому моменті.

-  Дякую тобі за все, Соломіє, - тихо каже коханий, - минуле ніколи не відпустить мене назавжди. У душі залишиться частина темряви, що колись охопила після загибелі Поліни. Але разом ми йдемо до світла. Кохання освітлює кожен день нашого життя.

Я усміхаюся, і не тому що слова звучать красиво. Тому що вони правдиві. Вистраждана, прожита, наша правда.

-  Так, - відповідаю м’яко, - і я завжди буду поруч. Колись нас стане троє… чи навіть більше. Ми все здолаємо, Артеме.

Відчуваю, як він трохи сильніше притискає мене до себе. І в цьому русі стільки всього – вдячність, любов, віра, спокій.

Те, за що ми боролися і зуміли вибудувати спільними зусиллями.

Час іде, непомітно, але впевнено змінючи все навколо. І дивлячись на наше життя зараз, я інколи ловлю себе на думці – невже це справді ми?

Будинок, в якому живемо, змінився. Тепер виглядає світлішим та неймовірно красивим. Це вже не та будівля відлюдника, до якої мене привезли, щоб я стала служницею для його  господаря.

Для чудовиська, як сам себе називав Артем. Тепер на обличчі чоловіка немає шрамів.

Сад перестав бути занедбаним, за ним доглядає найманий садівник, який приходить двічі на тиждень. Його стараннями територія навколо будинку з кожним разом стає все більш доглянутою та зеленою.

Ми з Артемом полюбляємо гуляти садом і колись компанію нам складуть дітлахи.

Дем’ян теж змінився.  Колись він був дещо розгубленим, ніби постійно тікав сам від себе. Але тепер в його очах з’явилася ясність. І причина тому – вона.

Дівчина, поруч з якою молодик став спокійнішим. З якою познайомився під час подорожі, коли хотів розібратися у собі.

Він ще нічого офіційно не оголошував, але вже встигли побачити, як дивиться на красуню. І цього достатньо, щоб зрозуміти, що скоро у нашій родині буде ще одне свято.

Я щаслива від того, що брати порозумілися і знову стали рідними людьми.