Розділ 37.

Здавалося, що сон був правдою. Іншою реальністю. Звідки ж тоді я могла вже бачити його очі? Наповнені чорнотою, з таким небезпечним і червоним свіченням, що зачаровує одночасно. Його погляд гіпнотизував, змушував... підкорятися, змушував... згадувати його руки на моєму тілі, його поцілунки на моїй шкірі...

Коли до графа знову звернулася Її Світлість - бачення розтануло. Сон міг бути лише сном. Мої бажання та... можливо бажання графа не допустимі у цьому світі.

— Віторе, з поверненням! – радісно вигукнув лікар і пройшов до чоловіка. - Як ти себе почуваєш?

Не зводячи з мене погляду, граф відповів:

— Відчуваю втому, наче не спав усі ці дні разом із вами.

— А твоя права рука? Які зміни ти відчуваєш ще у собі?

Я кинула погляд на його руки, які заспокійливо погладжували графиню.

— Так само, як і ліва. Окрім рук і... - граф зробив глибокий вдих, - і половини тулуба змін немає. Я, як і раніше, не відчуваю ніг.

Здається, треба переривати цей зоровий контакт. Чоловік вирішив звести мене з розуму? Крім дивної усмішки лікаря, тепер не вистачало ще й суворого погляду графині. Я поспішила вийти із кімнати.

Щоб якось заспокоїтися, взяти себе в руки, викинути з голови безглуздий сон, я почала безглуздо переставляти речі на лабораторному столі лікаря Марвея. Головне, що з графом все гаразд. Його одужання на обличчя! Ось уже і друга рука, і половина тіла...

Той сон лише... мої таємні та дурні бажання. Закохалася у графа, як... і всі служниці. От і все. Та й слова графині миттю спливли в голові і лише запевнили мене, що граф... любитель жінок. Він і сам казав це мені уві сні. Що були інші.

Моє місце... служниці. Що він може мені запропонувати? Чи я уявила, що стану графинею де Лівон? Ха. Ні. Навіть думок ніколи не було. Просто... важко пояснити ці почуття. Я просто... мені просто подобається бути поруч із ним? Та я ж його взагалі не знаю!

— Даріє, з Вами все гаразд? - я не почула, як лікар вийшов із кімнати і опинився біля мене.

— Так, - якщо скажу ще хоч одне слово, я не зможу стриматися і заплачу. Просто хочеться плакати. Не знаю чому. Від усієї цієї дурниці навколо моїх почуттів до графа?

— Він питав про Вас.

Я вдала, що мені все одно. Його розпитування про мене лише ставлять мене в незручне становище. Як граф не може це зрозуміти? Йому... абсолютно байдуже, що це лише губить мою репутацію? Про мене і так уже до притулку донесли чутки... Хоча я не давала ніяких підстав!

З кімнати вийшла графиня. Цікаво, а я теж виглядаю такою ж стомленою, як вона? Мені навіть стало її шкода. Щось підказувало мені, що для неї небайдужий її чоловік. Кинувши на мене погляд, вона наказала:

— Запроси Соура, ресо. Граф хоче привести себе до ладу. І скажи Амадіні, нехай приготує для нього сніданок... - вона затнулась, задумалася на кілька секунд і додала: - Я сама принесу і нагодую Його Світлість.

— Слухаюсь, Ваша Світлість, - відповіла я і вислизнула з кімнати. У голові вмить спливли її слова і наказ «забратися з дому, коли граф прокинеться».

Соур та Амадіна були такі раді новинам про графа, що у свої дружні обійми захопили і мене. Здавалося, у цьому будинку ніхто не спав усі ці дні. І дворецький, і жінка виглядали не менш стомленими, ніж графиня. Соур моментально побіг до графа, а Маді почала готувати смачний і ситний сніданок для Його Світлості. Я не хотіла повертатися до кабінету і мелькати перед очима графині, тож вирішила залишитися на кухні та допомогти жінці.

Але час швидко пролетів і, взявши тацю, я повернулася до кабінету і віддала її графині. З гордо піднятою головою, вона увійшла до спальні  графа і зачинила двері.

— Вам потрібна моя допомога? - підійшла я до лікаря і поцікавилася.

— Бажаєте відпочити?

— Ні. Бажаю попрацювати, - видихнула я, і втомлено посміхнулася. Відпочивати не було сил, інакше багато питань, багато спогадів відразу ж забивали мені голову.

Чоловік хмикнув.

— Тоді, займіться цими аналізами.

Я зосередилася на роботі. Хотіла не слідкувати за часом, але... графині не було довго. Значить, спокійно снідають разом.

— У кого Ви вчилися, Даріє? - перервав мої думки лікар і я навіть не відразу зрозуміла про що він говорить.

— У професора Шолла, - обережно відповіла я і скоса спостерігала за його реакцією.

— Ейкен Шолла? - у голосі не було здивування. Навпаки, чоловік наче підтвердив свої припущення.

— Ви його знаєте? – начебто поцікавилася я.

— Так. Навчався у нього на першому курсі. Не зійшлися у поглядах. І він перевів мене до іншої академії. За що йому вдячний, - хмикнув лікар.

— Складно зійтися з Вами в поглядах, лікарю, - тихо сказала я.

Чоловік відклав свої справи, підійшов до мене ближче і... сів на край столу. Ось що це за манера така? Але чомусь вона була невід’ємною частиною цього чоловіка.

— Чому?

Я спробувала продовжити свою роботу, але він перегородив мені весь доступ до потрібних речей. Я зітхнула і подивилася на нього.