Розділ 28.

У мене не дуже приємні спогади залишилися після королівського балу, на якому я була присутня з графом Беррінгом. А ще мене бентежило, що хтось міг здогадатися, що минулого разу я видавала себе леді. Хоча, природно, ніхто не міг про це знати.

Але тільки я про це подумала, як ми зіткнулися з графом Беррінгом. Він дуже здивувався... навіть складно висловити, наскільки дуже здивувався зустрічі зі своїм другом.

— Віторе? - ніби не вірячи своїм очам перепитав граф Беррінг. - Що ти... що ти тут робиш? Хіба ти можеш уже виходити?

Я йшла від мілорда позаду і трохи збоку. Розуміючи своє місце, я зробила кілька кроків назад, щоб дати змогу чоловікам поспілкуватися. Але від мене не вислизнув погляд графа Кейла. Після приходу поліції він ще жодного разу не давав про себе знати.

— Як можеш сам переконатись, це справді я, - відповів граф де Лівон. - У мене призначено аудієнцію у короля.

Граф Кейл знову окинув мене своїм поглядом.

— Ти прибув зі своєю служницею? На аудієнцію? Тобі не здається, що це вже надто? Супроводжувати тебе міг і я. До того ж нам усім є що обговорити.

— Не зі служницею, Кейле, а з особистою помічницею, - раптом несподівано виправив свого друга граф. – Це раз. А по-друге, якщо король вважатиме, що нам усім разом є що обговорити, він сам призначить нам час. А поки що... маю до нього особисті запитання.

Графу Беррінг явно не сподобалися подібні відповіді.

— Я заходив до тебе днями, але Соур відповів, що ти дуже погано почуваєшся і попросив не турбувати. Ти не відповів мені на листа. Віторе, я не зовсім розумію, що відбувається. І чому... якась служниця стала раптом особистою помічницею? Я вимагаю відповіді, Віторе, від тебе, як від мого найкращого друга. Що відбувається?

— Я спізнюся на аудієнцію, Кейле. Ти ж сам знаєш, король не любить чекати. Приходь до мене – обговоримо всі твої запитання.

Граф рушив уперед, і я пішла за ним. Опустивши погляд собі під ноги, я пройшла повз графа Беррінга. Я відчула знайоме тепло, яке огортало все тіло і чомусь подумала, що це якийсь захист графа. Тому що саме таке ж тепло я відчула того дня, коли пішла в парк, щоб передати повідомлення професору Шолла, а мене викрав лікар Марвей.

Ми підійшли до палацу. Збоку від чудових сходів була доріжка, яка вела нагору. Напевно, не багато хто користувався нею, але все ж таки вона була завбачливо зроблена для інвалідів.

Граф залишками своєї магії керував своїм кріслом. Підніматися вгору сходами він, зрозуміло, не міг. Але я була не впевнена, що і цю дорогу вгору він зможе здолати.

— Вам потрібна моя допомога, мілорде?

— Ні, я сам впораюся, - відповів чоловік, але я встигла помітити в його очах невпевненість. Я розуміла, що такому чоловікові, як він, важко на людях приймати чужу допомогу. Але мене більше хвилювало його здоров'я, ніж його бажання.

— Мілорде...

— Даріє, я сам зможу.

Я витримала мовчання всього кілька секунд і вперто продовжила:

— Ви їдете на аудієнцію до короля і Вам потрібні сили саме там, а не витрачати їх усі, аби тільки дістатись до дверей палацу. Це перша Ваша подорож, мілорде, і ніхто з нас не знає, наскільки вистачить Ваших сил.

Граф був таким же впертим, як і я. Але часом мене тішила тверезість його розуму. Він погодився допомогти.

Підйом був не швидким. Минулого разу навіть не помітила, що сходи мали кілька підходів. Як тільки ми опинилися на вершині, граф знову став самостійно керувати візком. Я продовжувала йти за ним.

Як тільки ми опинилися всередині палацу, я почула голос графа:

— Даріє, я хочу, щоб ти була поруч. Не плетись, будь ласка, десь позаду мене. Іди поряд.

— Але, Ваша Світлість, це порушує всі правила. Поруч із Вами може йти тільки...

Чоловік зупинився і обернувся до мене обличчям.

— Даріє, я знаю, хто має право йти поруч зі мною.

— І? - дивилася я запитливо на графа, натякаючи, що я - не член його сім'ї, а всього лише служниця.

— Мені так спокійніше, чи це зрозуміло? - підняв брови чоловік, не зводячи з мене погляду. - Чи мені краще сказати: це мій наказ?

— Зрозуміло, - зітхнула я, хоча мені було абсолютно нічого не зрозуміло. Наказ, значить наказ.

Граф задовільно кивнув, розвернувся і повільно рушив уперед. Я пішла за ним, але він зупинився, почекав, поки я порівняюся з ним і вже разом ми рушили вперед. Ми пройшли одну велику залу, здається, минулого разу саме тут я зустріла колишню дружину графа з її подругами.

Я ніколи не думала, що в королівському палаці так галасливо. Тут ходили як безліч лакеїв, так і багато лордів та леді. На обличчях багатьох присутніх я помічала величезне здивування, коли вони впізнавали графа де Лівона. Вони віталися, кивали, але ніхто не підходив і не розмовляв.

Але, загорнувши за кут, ми зіткнулися з однією дуже красивою леді. Жінці було років тридцять... п'ять. У неї були дуже красиві, ніжні риси обличчя, великі блакитні очі, а волосся зібране в таку складну і водночас чудову зачіску.