Розділ 13.

— Ви не користуєтесь магмобілями? — після декількох хвилин мовчання, запитала я у чоловіка, що сидів навпроти мене.

— Його Величність не любить нововведення, тому... - граф лукаво примружився, - ми любимо йому підігравати.

— Ах, зрозуміло, — кивнула я і перевела погляд у вікно. Цілком очікувано, що перед королем його піддані будуть брехати і плазати.

Половину шляху ми проїхали мовчки, поки граф не зупинив екіпаж біля магазину жіночого одягу. Він залишив мене одну всього на пару хвилин і повернувся з гарними мереживними рукавичками в тон моєї сукні.

— Дозвольте, я допоможу? — збивши мене з пантелику, запропонував граф, і акуратно одягнув рукавички.

— Ви справді так хвилюєтеся за графа де Лівона?

Я насторожилася. Я не настільки була дурна, щоб повірити, наприклад у те, що графу Беррінг було не з ким поїхати на королівський бал. Граф, молодий і красивий. Я була впевнена, що він просто не може бути самотнім.

— А хіба Ви не хвилюєтеся за нього?

— Він мій друг, - хмикнув чоловік.

— Він мій господар.

Граф трохи посміхнувся і вже хотів щось сказати, але я випередила його. І здається застала зненацька.

— Ви стежитимете за доктором Марвей?

Граф Беррінг трохи схилив голову набік і з ще більшим інтересом почав розглядати мене. Я знову відвела погляд у бік вікна.

— Я тепер розумію, чому Вітор так Вам не довіряє. Ви надто розумні для... просто служниці.

— Я раніше думала боги наділяють усіх людей розумом, і лише магією обділяють деяких, — продовжуючи дивитись на міські краєвиди, тихо помітила я. Все ж таки в його словах я почула чимало образ. Так, я служниця, але хіба слуги обов'язково повинні бути безглуздими і нерозумними?

— Вибачте, Даріє, я, мабуть, не так висловився...

— Не варто перепрошувати, мілорде, — твердо перебила я і подивилася графу в очі. Напрочуд красивий чоловік. На нього і сердитись неможливо.

— Так, Ви маєте рацію, Даріє. Моя мета – Марвей, – зізнався Його Світлість.

— Чому б графу де Лівону просто не відмовитись від його послуг? Розкритися перед своєю дружиною? Ми всі чудово знаємо, що після лікування доктора Марвей графу стає лише гірше. Навіщо він... навіщо терпить це все? Заради чого?

Наче наважуючись сказати мені правду, чоловік уважно вивчав моє обличчя. І в той момент, коли мені здалося, що він відповість, карета зупинилася і двері відчинилися.

Граф допоміг мені вийти і я тільки зараз зрозуміла, наскільки величезним може бути королівський палац.

— Даріє, за легендою Ви — моя дуже далека кузина, яка вперше приїхала в місто. Настійно рекомендую не знайомитися і не танцювати, щоб уникнути... хм... незручних ситуацій та прогалин у... Вашому вихованні. Я постараюся не залишати Вас одну, але сподіваюся на Ваше розуміння, що будуть моменти, коли я змушений зробити це.

Ми одночасно одягли маски.

— І ще... ні в якому разі не знімайте свою маску. На прийомі окрім Марвея, який знає Вас в обличчя, буде й Ерманія.

— Так, мілорде, я все чудово розумію.

— Ах, і ще. Якщо ми родичі, буде простіше, якщо Ви називатимете мене по імені. Пам'ятаєте ще як мене звуть?

Маска закривала лише верхню частину обличчя чоловіка, тож його досить приваблива посмішка розпливлася до вух.

— Так, Кейле, я пам'ятаю Ваше ім'я.

— Чудово! Вперед!

Не розумію, як люди не губляться побачивши таку розкіш. Розкіш, яка тисне на тебе з усіх боків. Королівський палац був просто вилитий із золота та іншого дорогоцінного каміння. Стеля здавалася такою високою, наче вона йшла кудись далеко в небо. Деколи мені здавалося, що вона бездонна. Немов палац своєю висотою намагався дістати небесну браму.

Високі статуї богів і жреців поєднувалися з мармуровими колонами. Звідусіль лилося тепле світло свічок та магламп. В очах рябило від блиску та золота.

А скільки ж людей було на цьому балу! Які гарні та витончені леді! Всі були настільки... безтурботними та веселими. Приємний, м'який сміх долинав із різних куточків зали. А які прикраси переливались на шиях цих леді?

— Ви вражені? — почула я тихий голос біля себе. Моя рука лежала на лікті графа і зараз він накрив її своєю долонею.

— Тут... так гарно. Невже тут король живе? Адже це не будинок, а... цілий музей! — майже заїкаючись відповіла я, чим розсмішила графа. Я навіть трохи зніяковіла. Поводжуся як дурне дівчисько. Як типова реса.

— Вам тут подобається? Чи можу я запросити Вас на танець?

— Що… я…

— Я навчу Вас танцювати. Не переживайте, просто слідуйте за мною.

Граф потягнув мене до центру залу, а я навіть запротестувати не встигла. Все так закружляло, так швидко сталося, що я й схаменутися не встигла.

І навіть забула сказати, що танцювати я якраз таки вмію.

— У притулках навчають танцювати? — здивувався граф, легко вальсуючи і ведучи мене за собою.