Розділ 1.

— Дарія Вімпл?

Я пройшла до кабінету директорки Берти Берді. Я здогадувалась, навіщо вона викликала мене до себе. Присутність професора Шолла лише підтвердила мої припущення. Він м'яко, по-батьківському, мені посміхнувся і трохи кивнув, намагаючись передати мені свою впевненість. Я слухняно опустилася в крісло перед робочим столом господарки притулку для сиріт.

— Даріє, може, ти вже знаєш, навіщо я викликала тебе до себе?

Берта Берді була високою, худорлявою жінкою п'ятдесяти восьми років, з сивим волоссям, яке вона завжди заплітала в строгу косу. За всі десять років життя в притулку я запам'ятала лише три сукні леді Берді: чорне з білим мереживним коміром, сіре з білим мереживним коміром і темно-зелене з чорним мереживним коміром. І ось сьогодні вона якраз була в останньому, що дуже підкреслювало її живі, зелені очі.

— Я здогадуюсь, леді Берді, - смиренно відповіла, спокійно дивлячись на директорку, чекаючи її наказів. Кивнувши, вона пояснила:

— Ти закінчила з відзнакою курси професора Шолла. Він задоволений тобою, практику ти пройшла краще за всіх його учениць… хм, за останні десять років. Похвально, Даріє. Як ти знаєш, тобі вже виповнилося вісімнадцять і тепер ти маєш відпрацювати свій обов'язок переді мною. Зазвичай я знаходжу для своїх підопічних робочі місця, але цього разу, - вона трохи кашлянула і кинула короткий погляд на чоловіка, - але цього разу професор особисто знайшов тобі одне місце в дуже знатній родині.

Я також кинула лагідний погляд на професора і ледь помітно кивнула. Подякую йому пізніше, адже перед леді Берді треба було поводитися дуже і дуже стримано. Вона не заохочувала прояв почуттів та емоцій у своїх підопічних.

— Завтра ти вирушаєш на цю адресу. Збери свої речі, попрощайся з викладачами та друзями, - директорка подала мені візитну картку моїх майбутніх наймачів. – Усі тонкощі роботи тобі пояснить професор Шолла. І запам'ятай, Даріє! – її голос став жорсткішим, а погляд примружений, загрозливий, коли я вже мала намір встати і піти. - Я ніколи не відправила би у цей будинок своїх сиріт. Навіть найкращих. Але професор запевнив мене у твоїх магічних здібностях. Випадок тяжкий. Один із найнепередбачуваніших і найнебезпечніших. На твоєму місці побували не лише доглядальниці та маги. Архімаги, професори та лікарі не змогли нічого зробити!

Буквально ще секунду тому я раділа новій роботі та можливості покинути цей будинок, почати своє особисте життя, стати корисною для суспільства, то тепер я б віддала все, щоб залишитися ще трохи у стінах сирітського притулку.

— Тоді навіщо мене обрали? – запитала я цілком резонно. Леді Берді трохи відкинулася на спинку крісла. Випроставши руки, вона спокійно постукувала пальцями по столу.

— Тому що тебе не запідозрять, — сухо відповіла жінка.

— Не запідозрять у чому? – по обличчю директорки промайнула тінь. Вона не любила, коли її засипали питаннями, але я не могла в цій ситуації промовчати. Леді Берді перевела погляд на професора Шолла. Сивий чоловік, який в останні два роки замінив мені батька, завжди був добрим до мене і не шкодував свого часу, щоб передати свої знання, навчити магії. Він відкашлявся і звернувся до мене:

— Дарію, пам'ятаєш, ми вивчали на уроках сплетіння двох несумісних магій? І якщо пам'ятаєш, в історії було лише два випадки таких трагічних явищ. Жоден із постраждалих не вижив. Наука поки що не може вирішити дані головоломки. Ні професорам, ні архімагам, ні лікарям не під силу знайти ліки чи заклинання для розподілу магії. Так ось, сьогодні ми маємо випадок сплетіння трьох магічних кіл, - професор трохи насупив свої сиві, густі брови і додав: - якщо не більше. Графу Вітору де Лівон залишилося недовго. На даний момент він уже не владний над собою. Лікарі поставили йому сумний діагноз: божевілля. Він… небезпечний, Даріє.

Я нічого не знала про графа де Лівона, але я багато читала про сплетення несумісних магій. І я розуміла те, що не було сказано в голос професором Шолла.

— Але я все одно не розумію, що я можу зробити у такому разі. І в чому мене не запідозрять.

— Сім'я графа шукає особисту служницю для хворого. Усі попередні втекли, якщо не в перший день, то наступного. Навіть великі гроші їх не зупинили, - чоловік забарився, і я трохи схилила голову і уважно вдивилась у знайоме обличчя. Ніколи раніше не помічала, щоб професор нервував. А зараз навіть очі відвів. - Ти ж розумієш, що подібний випадок може статися не скоро? І не поряд із нами? Це чудова наукова праця, Даріє. А щодо підозр… ніхто з оточуючих не повинен здогадатися, для чого саме ти влаштувалася на цю роботу.

— Е-е, Ви пропонуєте мені досліджувати  «піддослідного кролика»? – я навіть у думках не могла уявити будь-яку живу людину в такому жалюгідному званні.

— Дівчинко моя! - палко вигукнув професор і піддався вперед, але тут же був зупинений гучним кашлем директорки. А я чудово знала, з якою пристрастю цей вчений ставився до своєї роботи. Чоловік випростав спину, поправив лацкани свого піджака і вже суворішим та діловим тоном продовжив:

— Даріє, ти маєш зрозуміти наскільки це унікальний випадок. Це явище – рідкість, але воно надто небезпечне для суспільства, щоб залишити його без докладного вивчення. Граф уже не в собі і мало що пам'ятає зі свого життя. Він вмирає і кожен день, кожна хвилина на рахунку. Найкращі лікарі та архімаги шукають шляхи вирішення. Нам потрібна людина, розумна, освічена, яка зможе жити поряд з ним і вести щоденник спостережень. Ти – моя найкраща учениця і я впевнений, що ти все зробиш правильно. До того ж у тебе немає ніякої магії, і ти не викликаєш підозри в сім'ї графа. Ти не несеш жодної загрози для його життя. Даріє, адже ти пам'ятаєш, що хотіла стати вченою і постійно скаржилася, що сирота, без жодної монети, ніколи не зможе вступити до академії наукових досліджень?