10

В «Спорті» цікавого було мало. Артем швидко завершив бесіду так нічого путнього не відкривши для себе. Газета як і сам спорт в області переживала не найкращі часи. А відхід Язичка лише пришвидшив процес її деградації.

– Ви, молодий чоловіче, звернулися не за адресом. – сказав головний редактор. – Тут про Івана Івановича можуть сказати лише добре. Це був прекрасний журналіст. Він вмів висвітлювати подію. Якою б вона не була доброю чи поганою. Він говорив чесно і ніколи не намагався щось приховати. А це, як ви розумієте, важливо для справжніх шанувальників. На жаль, він вже давно пішов від нас. Його вже напевне молоді і не дуже знають.

Тож повертався Артем порожніми руками. Точніше чистим листком і без інформації. По дорозі він зустрів Кирила. Той якраз закінчив розмову з Тамарою, сестрою жертви. Жінка нічого путнього сказати не могла. Зате вона віддала йому флешку, яку їй дав Іван за місяць до цього.

– Думаєш, що там щось цікаве? – запитав Артем.

– Ім’я вбивці і координати де він знаходиться. – засміявся Кирило. – Та хто його там знає, що він там заховав. Віддам новенькому хай париться з тим. Там якийсь пароль стоїть. Я вже хотів було відкрити – та де там. Нема хап-хап. А в тебе як?

– Дуже глухо. Там навіть говорити нема що. Зате є цікава одна деталь. Незадовго до вбивства, Іван заходив в «Спорт». Вони з головним друзі. Так от, Язичок сказав йому по секрету, що він нарив якийсь документ в архіві. І що це має бути щось дуже сильне.

– А кого саме він хотів цього разу відкрити нам? – поцікавився Кирило.

– Якогось Петю Стільчика. Хто це такий редактор не знає. А покійничок не здогадався йому розкрити повністю цю особу.

Кирило нахмурився. Він щось згадував. А потім раптом сказав:

– Щось мені доволі знайома кличка. Десь я уже її чув. Ах, та це ж Петро Вишняк, старий шарлатан. Але до чого тут він? Треба Нікові сказати. Може він щось знає більше. Бо я не дуже якось знаю про ту справу. Давай, ще зайдемо вип’ємо кави по дорозі, як в старі добрі часи!

– Давай! – погодився Артем.

І вони пішли.