3

Картина, яку вдалося скласти зі слів сусідів, була цілком собі класична. Жив сорока двохрічний Іван Іванович Язичок (так звали жертву), разом із дружиною Іриною і дочкою Ілоною в квартирі залишеній його батьками після їх смерті. Але кілька років тому вони розлучилися і переїхали кудись. Куди саме ніхто із сусідів достеменно не знав. Чоловіком був добрим. Ніколи не влазив ні в які проблемні ситуації. Працював. Словом, цілком собі звичайний нормальний чоловік.

– Тільки от чомусь цей звичайний чоловік так незвичайно відкинув копита. – підсумував Нік, коли вони з Кирилом поверталися машиною назад до відділку. – Отже, десь в цій всій буденній історії є щось не буденне.

– Робота. – відповів Кирило. – Цілком собі варіант. Він журналіст. А журналісти – люди з довгим носом. Таке не всі люблять.

– Так, не всі люблять аби їхні імена друкувалися у відповідній колонці кримінальної хронічки. – встряв водій.

– Версія прийнята. – відповів Нік. – Тільки перевіряти її хто буде? На це треба купу часу. А у нас не вистачає його. Як і працівників у відділку.

Машина повільно рухалася Черешневою вулицею. Тут завжди були якісь затори. Але цей перевершив усі можливі. Машини майже стояли на місці і лише повільно вдавали рух, по кілька сантиметрів.

– Слухай, Кириле, дай ми рушимо пішки. – звернувся Нік з переднього сидіння. – Тут ми проточимо до пізнього вечора. Краще пройдемося. Заодно забіжимо до нього на роботу.

– Ну давай. – відповів Кирило. – Бо мене вже й самого починає така їзда потроху піднапрягати.

– І ви вирішили порушити правила? – усміхнувся водій. – Як вам не соромно, панове!

– Нам, звісно дуже, соромно – відказав Нік, виходячи з машини. – Але оскільки ми при виконанні – то мусимо переступити закон аби злочинець був своєчасно спійманий. – з цими словами він закрив дверцята машини і вони з Кирилом швидко махнули на тротуар.

– Отже, нам … –  почав Кирило.

– Для початку в «Кожен день». Подивимося, що нам там розкажуть.

– До речі, а ти замітив, що у нього ніде не було ніякого комп’ютера. А всі журналісти в нинішніх умовах мають мати цю річ. Або ноутбук хоча б. Думаєш, потягнули аби замести сліди?

– Добре, що пригадав. – відповів Нік. – Треба буде поговорити з Діаною. Може вона щось знає.

Тим часом вони якраз підходили до будівлі, де розміщувалася газета «Кожен день». Нік відкрив двері і переступив поріг.