24

Нік повернувся до свого кабінету. Він підписав відповідні папери і вже зібрався йти. Але дзвінок чергового змінив його плани. Знову жертва. Машина, як завжди чекає на задньому дворі.

Він одягнув куртку і вийшов в коридор. Довкола була тиша. Як він любив цю тишу. Цю прекрасну мить спокою. Нік закрив двері на ключ, який віддав тому ж черговому і пішов до машини.

Він відкрив двері і хотів ступити крок як раптом побачив просто перед собою Сашу. Вона стояла і палила. Коли двері рипнули, вона автоматично повернула голову і побачила Ніка. На мить їхні погляди зустрілися. В його погляді був спокій і впевненість. В її – глибока зневага і ненависть.

Вона завершила свій процес, викинула недопалок і повернулася аби зайти досередини.

– Збувся! – буркнула вона опинившись поруч з Ніком. – Я тобі це ніколи не пробачу!

Він навіть не повернув голови, коли двері гримнули. А для чого? До чого тут він? Ах, звісно, Олег напевне сказав, що це «за рекомендацію Ніка». Втім, він і справді міг рекомендувати самому Перцеві когось при потребі. І той би послухав Ніка. Але він цього не робив. Принаймні цього разу.

Нік зітхнув і пішов до машини. Які ж то люди не вдячні і не мислячі. Навіть, якщо би це і він зробив – то хіба погано? Зарплата більша. Робота в центрі. Приміщення нове, приємне. Не те що в них тут – старий двоповерховий столітній будинок з ремонтом ще мабуть робленим за царя пенька. О, як би він хотів опинитися на місці Саші. Але він цього не може. Як жаль.

А люди, вони невдячні. Вони ніколи не пам’ятають того, що ти зробив їм дорого. І скільки би того добра не було. Їм все одно. Така-то людська вдячність.

А машина їхала містом. На кабіні вила включена сирена. Блимали «мигавки». На передньому пасажирському сидів Нік. Він байдужим поглядом дивився на вулицю, по якій снували сюди-туди люди.

Його чекала нова жертва. І нова робота.