32. Ростислав. "Я буду змагатися!"

Сьогодні Яся поїхала до своїх батьків, у її тата був ювілей. Я б хотів поїхати з нею, але поки що це було неможливо в силу того, що офіційно я все ще жив з Мікою. Мені хотілося подзвонити Міці і запитати, коли вона вже приїде, але це було б навʼязливо. Тим паче, потім, коли вона все дізнається, вона ще й може подумати, що я спеціально підганяв її. Не хотілось нічого подібного. 

Але я відчував, що дуже скоро моє життя кардинально зміниться. Я повернусь у спорт, буду з Ясею. Ми почнемо зустрічатись, а потім зʼїдемось. Я зможу подолати все з нею, я знаю. Все має вийти.

Тренер чекав на мене на трасі. Я вперше побачив один зі своїх болідів. Не сідав за них стільки місяців… Не те що не сідав, навіть не дивився. Це було дивне відчуття.

— Добре, що людей тут немає. Навіть якщо зараз не розженусь, про це хоча б ніхто не напише, — я нервово засміявся. Все ж, було б краще, якби Яся була тут. Чомусь вона відчувалася як мій особистий талісман на удачу. Не в сенсі, що вона якась річ, а в тому сенсі, що поруч із нею я завжди викладався на максимум і нічого не боявся.

 — Розженешся. — впевнено сказав тренер. — Я в цьому ні на краплю не сумніваюсь. 

— Добре, — я кивнув. — У будь-якому разі, треба спробувати. 

І я сів за кермо. Машина відчувалась інакше. Перші секунди я таки не наважувався надто сильно набирати швидкість. Але коли майже завершував перше коло, витиснув педаль газу сильніше. А потім ще сильніше. Швидкість захоплювала. Я думав, мені буде страшно, думав, зірвусь і зупинюсь, але цього не сталося.

Я знову відчував себе абсолютно вільним. На друге коло я набрав максимальну швидкість. Проїхав так ще декілька разів, а потім зупинив машину. 

Коли виходив з боліда, тренер вже біг до мене.

Я відчував себе максимально щасливим цієї миті. У мене все вийде. Тепер це не гіпотеза. Не припущення. Я відчував, що все зможу. 

— Це було чудово! — вигукнув він. — Навіть краще, ніж до твоєї травми! 

— Не перебільшуйте, — я усміхнувся. — Середня швидкість на спідометрі все ще нижча. Але це тому що перші два кола я ще не наважувався втиснути "газ" в підлогу, як хотів. 

Я подумав, що, можливо, тепер мені не доведеться уникати всіх тих людей, що вірили в мене. Все дійсно повернеться. Я буду змагатися. Побʼю свій рекорд. У мене ще є час…

***

Вже вдома я набрав Ясю. Скучив за нею, хоч ми і не бачились всього один вечір вчора і день сьогодні.

— Ну що, як пройшов ювілей? — запитав після привітання. — Що робите зараз, вже виїхали до Києва?

— Так, якраз їдемо в автобусі, — вона трохи зам’ялася, а потім сказала. — Аліса трохи нас видала, тепер батьки горять бажанням з тобою познайомитись…

— Ну, значить, познайомимось, щойно все краплю розрулиться. Це ще днів десять, не більше. Якраз після змагань повернеться Міка. 

— Так, ну я їм так і сказала — що приїдемо на Великдень. Думаю, до того часу все розрулиться…

— Хороший ти запас взяла, в чотири місяці, — я засміявся. — Я сьогодні їхав на боліді… Вийшло. Тренер хвалив мене. Ну, трохи перебільшив, все ще не настільки круто, але я все одно щасливий.

 — Я не сумнівалася, що ти станеш чемпіоном! — сказала Яся.

— Дай мені слухавку, — почув я голосок Аліси спершу звіддалік, а потім вона все ж заволоділа телефоном і вигукнула. — Славо, ти мене покатаєш? На боліді?

— Покатаю, — я усміхнувся. Реально відчував себе вже чемпіоном, хоч і нічого ще не повернув. Вони окрилювали мене. — Давайте я зустріну вас і сходимо на вечерю разом…

 — Добре, давай, — сказала Яся. 

В цю мить мені якраз пройшов паралельний виклик. Коли я поглянув на імʼя того, хто дзвонив, навіть очам не повірив…