31. Яся. Моє сонце

 — Я прочитала ту статтю, — сказала я.  — Про історію вашого з Мікою кохання…

Не думала йому розповідати, я сподівалася, що до завтра вже зможу взяти себе в руки… Якби ж він не прийшов так несподівано і не застав мене зненацька. Відразу ж пошкодувала про власну імпульсивність, але, як кажуть, слово не горобець…

— Яку ще статтю? — він дещо насупився. 

— В інтернеті вже всі пабліки світської хроніки її запостили. — я взяла телефон і почала шукати. Руки трохи тремтіли від хвилювання. 

Ростислав дістав мобільний і загуглив щось, потім ще більше насупився, сховав мобільний і торкнувся своєю долонею моєї:

— Думаю, Міка дала там інтервʼю. Вона ще не знає, що я йду від неї. Я не хотів кидати її по телефону. Ти злишся на мене?

— Мені здалося, що ти передумав, — я нахилила голову. — Що вирішив залишитися з нею. Адже вона тебе не кинула в важкі часи і все таке…

Згадала, як Віталій мене підтримав, коли я плакала в офісі. І він, хоча й не знав, у чому причина, дійсно допоміг мені трохи заспокоїтись…

— Якби Міка була в країні, я б вже розійшовся з нею, — він пригорнув мене до себе, я чула, як швидко бʼється його серце. 

— Вибач, — мені стало соромно, що я погано подумала про нього. — Мені треба було одразу запитати в тебе…

— Але вона дійсно гарно до мене ставилась, саме тому я не можу зробити це телефоном. Вона має право почути це тет-а-тет, в реалі, — продовжив пошепки він. — Бо я поважаю її і вдячний за все. 

— Мабуть, вона буде дуже переживати, — сказала я. — Мені шкода, що їй буде погано через мене…

— Насправді ми з Мікою віддалились раніше, ніж ти зʼявилась в моєму житті, Ясю, — він торкнувся губами моєї скроні. — Важко бути поруч з тобою і не торкатися так, як хочеться. Але не можна. Тільки коли я розійдусь з нею по-людськи, тільки тоді. Почекай ще трохи будь ласка.

— Так, звичайно, я почекаю, — по всьому моєму тілу розлилося приємне тепло. немов я стояла під теплим літнім сонцем. “Він — моє сонце”, — подумала я.  — Я кохаю тебе, — сказала пошепки, дивлячись у його очі. 

— Я теж кохаю тебе, — він облизнув губи, а потім нахилився до мого вуха і прошепотів: — Знаєш… Це важко, дуже… Важко практично не торкатися, коли ти так близько…

Я відчувала, як швидко і сильно билося його серце. 

Мені дуже хотілося поцілувати його, але я подумала, що це буде неправильно.

— Ти дуже хороший, — сказала я. — Ми з Алісою дуже тебе любимо…

— І я люблю вас. Почекаємо ще трохи, добре? Ми будемо бачитись, як завжди, але не торкатися… Поки Міка не повернеться і я з нею не поговорю. Я не хочу цим тебе засмучувати, але як на мене, це єдиний правильний вихід.

— Ти не засмучуєш мене, — сказала я. — Я, навпаки, дуже рада, що ти прийняв таке рішення… 

***

Наступного дня ми з Алісою поїхали до моїх батьків. У тата був ювілей. Правда, він не запрошував багато гостей, вирішив святкувати в сімейному колі. 

Я вручила йому подарунок, а Аліса — малюнок і букет квітів. 

— Заходьте, сідайте за стіл, — припрошувала мама, а тато роздивлявся малюнок онучки.

— Діду, мамі так сподобалась моя картина з родиною, що я намалювала тобі ще одну, тільки тут ще й ви з бабусею, — пояснювала Аліса. — Тобі подобається?

— Цікаво, і хто ж тут намальований? — запитав тато.

— Тут ти, бабуся, я, мама і Слава. Слава сказав, що він не мій тато, але він говорив, що любить нас із мамою, я сама чула вчора ввечері! Слава — гонщик, він дуже хороший! Навіть виграв приз… Але не забрав його.

 — Он як? — мама здивовано поглянула на мене. — А чому ти нічого нам не розповідала?

Я відчула, як мої щоки почали горіти. Поглянула на доньку з докором, але нічого їй не сказала. 

 — Я якраз збиралася сьогодні розповісти, — сказала, звертаючись до батьків…