30. Ростислав. Дзвінок від тренера

Сьогодні після обіду в мене був хороший настрій. Все тому, що Яся зайшла тоді. Я добре попрацював, а вже коли хотів зайти за Ясею і повезти її додому, побачив, що мені дзвонить тренер. Це було неочікувано.

— Славо, я зараз недалеко від твого офісу, подумав, що нам би треба було поговорити, — сказав він. 

— Звідки ви знаєте, де я працюю зараз? — запитав я неголосно. Раніше б одразу кинув слухавку, або й не взяв взагалі, але тепер вчинив інакше. Це все Яся так вплинула на мене. Це була мало не перша наша розмова за всі ці місяці, якщо не рахувати ту першу і останню одразу після травми.

— Побачив статтю в інтернеті, — відповів він. — А ще мені сказали, що бачили схожого на тебе учасника в любительських гонках.

— Добре, давайте зустрінемось, — погодився я. — Тут поруч є кафешка, пришлю локацію.

Я звик звертатись до тренера на ви, бо знав його мало не з дитинства, точніше, з шістнадцяти. Звичка нікуди не поділась навіть більш ніж за десять років. 

Коли я відправив йому локацію, то подзвонив Ясі, хотів сказати, що маю зустрітись з тренером і не зможу її підвезти сьогодні. Але вона слухавку не брала. Тому я відправив їй повідомлення і пішов з офісу…

***

Коли зайшов до кав’ярні, тренер одразу гукнув мене. Тут було малолюдно, ми були майже самі на всю залу. 

Я підійшов ближче. Відчував провину, що ігнорував його дзвінки весь цей час.

— Добрий вечір. Ви сильно гніваєтесь на мене?

— Зразу було, — зізнався він. — Але я тебе розумію. Розумію, чому ти уникав спілкування. Тобі потрібно було взяти паузу. Але зараз щось змінилося? Ти готовий повернутися?

Серце забилось частіше. Якщо зараз він також повірить в мене… Я дійсно зможу повернутись у великий спорт. І тоді все буде як раніше, або навіть краще. Бо тепер зі мною буде Яся.

— Так, змінилося, — я кивнув. — Я знову не боюсь набирати швидкість. Тоді мені було соромно зізнатись в цьому, але я не міг розганятись, як раніше. Це був психологічний барʼєр, певно, я боявся нової аварії… Сама травма була ні при чому, вона була легка, ну ви самі знаєте.

 — Я дуже радий, що ти зміг подолати цей бар’єр, — усміхнувся він. — То продовжимо працювати разом?

— Але я багато пропустив… А змагання скоро… Ви що, хочете знову взяти мене в основний склад команди? — відчував хвилювання, коли запитував. Якщо він це все не з ввічливості, то я почну все заново. Я зможу, я всього досягну, без сумнівів. Тепер я реально не сумніваюсь. — Чи це ви так, просто, на перспективу? — я дав йому шлях для відступу. Не хотів, щоб він думав, що я вимолюю місце. 

 — Ти дуже перспективний спортсмен, — сказав він. — Так, я дещо ризикую, але хто не ризикує, той не п’є шампанського. Думаю, у нас все вийде!

Я відчував себе дуже щасливим в цю мить.

— Я все зроблю. І тренуватись буду по максимуму. Обіцяю, ви не пошкодуєте…

***

Коли ми з тренером попрощались, я знову набрав Ясю, але вона скинула мій виклик. Що в біса відбувається?

Я вирішив поїхати прямо до неї. Їхав дуже швидко, тепер мене ніщо не блокувало. 

Коли підійшов до квартири і смикнув ручку, вона відчинилась. 

Яся одразу ж зʼявилась на порозі, але в неї на очах були сльози. Вона взагалі виглядала дуже засмученою. Але перш ніж щось сказати чи запитати, я просто подався вперед і обійняв її:

— У мене такі новини, ти не повіриш! До речі, я не міг тобі додзвонитись, що сталося? Чому ти така засмучена?...