29. Яна. Гірке розчарування

Коли я почула, як Слава сказав, що хоче, щоб усе було як на Алісиному малюнку, я відчула, що моє серце мало не вискакує з грудей від щастя. 

— Я теж хочу, щоб ти став переможцем, — хотіла додати ще й “ і щоб ми були разом”, але в останню мить не наважилась. 

— Знаєш, у мене був такий поганий настрій, але ти прийшла і все змінила, — він зазирнув мені в очі. — Ти вмієш робити це. Змінювати мій стан за секунду. 

— Це моя суперсила, — я усміхнулась. — Але вона діє тільки з тобою…

— Хай так і буде. Тільки зі мною, Ясю, — він злегка облизнув губи і ковтнув слину, але цієї миті його робочий телефон задзвонив, і я повернулася до приймальні. 

Через кілька хвилин двері відчинилися, і до приймальні зазирнула Віка. 

 — Можна в тебе зробити кави? — запитала вона. — На кухні зламалася кавомашина, а я прямо засинаю над роботою, все ці магнітні бурі!

 — Так, звичайно. — сказала я. — Роби. 

Віка щось почаклувала біля кавомашини, але навіть після того, як кава була готова, не спішила йти геть. Вона сіла на стілець біля мого столу і запитала:

— А ти бачила нову статтю про Ростислава? Ні, не ту з фоткою з корпоративу… — одразу додала Віка. — А "його історію кохання", всі жіночі журнали і сайти перепощують її, певно, через інфопривід.

 — Ні, не бачила, — сказала я. На якусь мить подумала, що то історія про нас із ним, але вже наступна фраза Віки показала, наскільки я наївна…

— Пишуть, що він виглядає самотнім, коли його дівчина поїхала за кордон. Ну і ото розповідають, як у них все почалось. Що вони дуже давно разом, що вона його не кинула, коли він травмувався, і що, певно, скоро вони одружаться і заведуть дітей, — перерахувала подруга.

Я дивилася на неї думала, що, мабуть, кава — то була лише відмовка, а насправді Віка хотіла показати мені цю статтю і поглянути на мою реакцію. Старалася залишатись спокійною, але по моєму обличчю завжди було легко все прочитати…

— Ти дуже засмучена? Він все ж подобався тобі? — запитала вона врешті-решт, коли не почула моєї відповіді. 

 — Я ж сказала, що ми лише друзі, — вичавила я з себе. — Чому я маю засмучуватись?

— Ой, пробач, — вона взяла каву. — Добре, я піду… — і швидко вибігла з приймальні. 

Коли Віка пішла, я відчула, що в мене на очі навертаються сльози.  Не могла відігнати думку, що все це могло бути лише грою з боку Ростислава. І від цього було боляче… Так, він казав, що збирається розійтися зі своєю дівчиною. Але хіба, коли дійсно планують порвати стосунки, розповідають журналістам, що у них все чудово і вони скоро заведуть дітей? Чомусь та згадка про дітей найбільше засмутила мене…

Я вийшла з приймальні і пішла до вбиральні, щоб умитися. Не хотіла, щоб хтось бачив, що я плачу…

Але коли вийшла в коридор, зіштовхнулася з Віталієм, тим самим фотографом, знімки якого не сподобалися Славі. 

Він одразу помітив мій стан, бо дивився прямо в очі:

— Яно? Чому ти плачеш? Щось трапилось?

— Так, нічого страшного. Все нормально… — пробурмотіла я. 

— Ні, не нормально, — він похитав головою. — Ходімо, я зроблю тобі чаю. В мене є справжній китайський улун, прямо звідти. Він заспокійливий. Відмови я не прийму…