28. Ростислав. Фото і малюнок

Ранок почався з дзвінка мобільного. Я ледь встиг продерти очі, коли почув виклик. Дзвонила Міка. Мені одразу стало трохи сумно. Я не міг кинути її по телефону, це було б дуже жорстоко, особливо коли вона з друзями за кордоном. Через різницю в часі вона вже давно встала, а в нас була тільки сьома ранку.

Я прийняв виклик і почув її бадьорий голос:

— Привіт, бачила твоє фото в Інсті. Ти ніби й не такий незадоволений своєю новою роботою!

— Фото? Яке фото? — запитав я здивовано. Поставив її на гучномовець і зайшов в Інсту. Дійсно, мене відмітили на світлині з різдвяної вечірки. Коли всі пили шампанське перед тим, як розʼїхатись.

Поруч зі мною тоді стояла Яся і цей погляд був спрямований на неї. Я вже тоді вдягнув на неї браслет. 

 — Знайшов? Ти ніби п’яний чи що на тому фото? — запитала Міка. 

— Ну, ми дійсно випили трохи, Різдво все ж, — відповів я. Обманювати було дуже важко і неприємно. Якесь таке липке відчуття… Але я не зраджував Міці. Ми маємо розійтись з нею до того, як я запропоную Ясі стосунки. 

 — Ага, я так і подумала, бо  ти якось так смішно виглядаєш… Ну добре, відпочивай, нам ще зараз на екскурсію треба…

— Коли ти повертаєшся? — серце забилось трохи частіше. Я знав, що їй буде дуже боляче, коли я скажу, що закохався в іншу, але хотілось якнайшвидше зізнатися їй.

— Думаю, за два тижні приїду, — відповіла вона. 

— Добре, чекатиму.

— Я дуже скучила за тобою, — сказала Міка. — З нетерпінням чекаю нашої зустрічі…

— Я теж чекаю на твоє повернення, — це була правда. Але все ж не та, на яку розраховувала Міка. — Тоді відпочивай, ще зідзвонимось…

***

Я сидів у кабінеті і переглядав клятий інтернет. ЗМІ всюди перепостили кляте фото! І надзвонювати стали! Але я не брав слухавки… Хотілося побачити Ясю, але отак просто взяти і викликати її через цей мій стан певно буде неправильно… А ще хотілось набити пику тому, хто зробив це тупе фото! 

На диво, в обід, коли я не пішов до кафетерію, Яся сама прийшла. Ніби відчула, що я хочу побачити її, але стримую себе, бо це не робоче питання. 

В руках вона тримала чашку кави і бутерброд на тарілочці.

— Я побачила, що ти не пішов обідати, — сказала вона. — Якісь важливі справи? Перекусити все одно треба…

— Посидиш трохи зі мною? — коли побачив її, одразу стало якось легше на душі. 

— Так, звичайно, — вона сіла на стілець поруч із моїм столом. — Ти якийсь заклопотаний, щось трапилось?

— А ти ще не бачила? — я простягнув їй мобільний з тією дурною фоткою. — Хто в нас відповідає за це? Тепер воно тупо всюди… Поглянь на моє обличчя… Дебільна фотка.

— Це Віталій робив, наш фотограф. — сказала вона. — Ну так, трохи невдало вийшло, але це не така вже й велика проблема. Не засмучуйся! Може, скажи йому, щоб він з тобою узгоджував усі публікації в інтернеті?

— Певно, так і зроблю, — я кивнув і відпив трохи кави. — Як там твоя мала? 

— Добре, передає тобі привіт, — Яся усміхнулась. — Весь час згадує про ті змагання, каже, що коли виросте, теж стане гонщицею.  До речі, ось який вона малюнок намалювала, — Яся пошукала щось у телефоні і простягнула мобільний мені.  — Це ти з кубком в руках, з одного боку я, а з другого — сама Аліса. 

Коли побачив цю фотку дитячого малюнка, якось все роздратування остаточно зникло. Здається, на моєму обличчі знову була та сама усмішка, як тоді. 

— Хочу, щоб усе так і було, — я підняв очі на Ясю. — Так, як на цій картині. 

І говорив я не стільки про кубок, хоча і про нього теж. Але більше про те, що Яся  мала були зі мною і ми виглядали, як справжня родина…