27. Яся. "У нас ще все попереду"

Я, затамувавши подих, спостерігала за тим, як машина Ростислава випереджає всіх суперників. Позаду мене стояли двоє глядачів — чоловік і жінка, з уривків їхніх фраз, що долітали до мене, я зрозуміла, що вони журналісти. 

— Хто цей хлопець? Я вперше бачу його на цих змаганнях, дивись, він зараз переможе! Знімай! — казала вона емоційно. — А потім підійдемо і візьмемо інтервʼю! Буде хороший сюжет!

Та коли машина Ростислава перетнула фінішну пряму, вона не зупинилась, а поїхала геть. Я не здивувалася, бо знала, що так буде. Натомість інші глядачі зашуміли, висловлюючи своє невдоволення. 

— Ти дивись, поїхав! — вигукнула журналістка. — Нам треба дізнатись, хто він, за будь-яку ціну!

Журналісти побігли до організаторів, певно, дізнаватись імʼя Слави. Але ж він там давав тільки псевдонім. У той же час мені прийшло повідомлення з назвою кафешки, воно знаходилось в двох хвилинах від лінії старту і фінішу. 

— А чому Слава не забрав свій подарунок? — запитувала Аліса, поки ми йшли до призначеного місця. 

— Він тобі сам розкаже, — відповіла я. 

Коли увійшли до кафе, я одразу побачила його, він сидів за одним із столиків і махав нам рукою. 

— Привіт! — закричала Аліса і підбігла до нього. — Ти чому подарунок не забрав?

— Привіт! — він підхопив малу і обійняв. — Ну, по-перше, я ж приховував обличчя. Мені взагалі заборонено брати участь в подібних змаганнях. Я ж професійний гонщик, а ці люди — стрітрейсери. У мене рівень вищий, досвіду більше, було б нечесно взяти приз. 

— А на інших змаганнях ти забереш приз? — не вгавала Аліса. 

— Якщо піду на професійні… — він раптом поглянув на мене. — Якщо ви будете мене підтримувати, як сьогодні, то так. Я піду. І заберу приз. 

— Звісно, будемо підтримувати, — я кивнула. — До речі, я чула, там журналісти дуже хотіли дізнатися, хто ж ховався під маскою…

— Блін, я не думав, що тут будуть журналісти, — Слава дещо насупився. — Я ж на своїй машині був… Правда, номери змінив. Та й вона чорна, то проблем не має бути. Але все ж… 

  — Вони знімали на камеру, — додала Аліса. — Навіть мене зняли!

 — Не хвилюйся,  — заспокоїла я його. — Вони не зможуть тебе вичислити. Адже номери інші, та й маску ти не знімав…

— Так, усе має бути добре, — він усміхнувся. — Дякую вам, що прийшли. Для мене це дуже важливо. Тепер я впевнений, що можу подзвонити тренеру. Якщо він погодиться, то почну тренуватись. У Києві за місяць будуть професійні змагання, точніше, кваліфікація для них. Якщо пройду кваліфікацію, повернуся в великий спорт. 

Слава дивився мені в очі. В них було стільки всього… Радість, вдячність, а ще, мені здалося, там була ніжність. 

— Обов’язково подзвони йому, — тихо сказала я. Хотілося ще багато чого сказати, але, здавалося, у цю мить будь-які слова були б недоречними. Один погляд міг сказати значно більше…

***

Коли він підвіз нас до будинку, то знову торкнувся моєї долоні. Аліса саме дрімала на задньому сидінні.

— Ти змінила моє життя, Ясю. Точніше… Ти повернула мене до життя, — його голос звучав трохи схвильовано.

 — Я нічого такого не зробила, це все твоя заслуга, — сказала я. — Я хіба що повірила в тебе, у те, що в тебе все вийде…

— Але саме твоя віра змусила мене самого повірити, — він раптом подався вперед і торкнувся губами моєї щоки. — Хочу інакше… Але не можна. Поки що… — додав пошепки.

Я відчула, як моє серце закалатало в грудях. Подумала, що теж хочу інакше…

— У нас ще все попереду, — прошепотіла, дивлячись йому в очі. 

— Так, — він усміхнувся і трохи стиснув мою долоню, але потім відпустив, щойно почув, що Аліса прокинулась. — Ну, до зустрічі на роботі…