26. Ростислав. "Я більше не боюсь"

Це був хороший Новий рік. Я почувався щасливим, що провів його з Ясею, але засмученим через те, що Міка поїхала і я не можу розставити всі крапки над "і" прямо зараз. 

Але замість того, щоб думати про це, я вирішив зосередитись на підготовці до змагань. Мене дуже надихало те, що Яся прийде дивитись на мене і вболівати. 

Ну, на роботу я теж не забивав. Все ж, ця фірма була важливою і для батька, і для Ясі. Та й мені вже стала трохи рідною. Може, батько дійсно скоро вийде з клятої клініки і зможе цим знову керувати.

Бо я дуже хочу за кермо. Хочу, щоб усе було, як раніше, чи навіть краще. 

Перший тиждень нового року і я, і Яся були дуже зайняті, але по мірі наближення змагань я відчував легке хвилювання. 

Сьогодні, коли ми підбивали підсумки року (нарешті, у нас дійшли до цього руки), я побачив певну позитивну динаміку в грудні. Але це було повʼязано з новорічними корпоративами. Не може ж фірма добре заробляти лише півтора місяці на рік, це неправильно. Треба придумати, як зробити її більш прибутковою. 

Ми засиділись до самого вечора. 

— Пробач, що так сильно затримав тебе, — сказав, побачивши, що вже була майже десята. — Твоя няня не писала?

 — Написала, що Аліса вже спить, — відповіла Яся. 

Мені хотілось побути з нею трохи довше. Здається, це вже була якась залежність. І з кожним днем це бажання було тільки сильнішим. 

— Я підвезу тебе, добре? 

— Добре, — вона усміхнулась. — Дякую!

Дорога до будинку зайняла не так багато часу, бо ми дійсно їхали пізно і машин не було. І ще тому, що я дозволив собі перевищити швидкість. Це було дуже приємно. 

— Змагання вже завтра, — сказав, коли ми зупинились під її підʼїздом. 

— Переживаєш? — запитала Яся, дивлячись мені в очі. 

— Трохи, — я кивнув і ковтнув слину.

Ми знову були дуже близько. І руки наші теж. Буквально в пʼяти сантиметрах. Хотілося торкнутись її. 

 — Все буде добре,  ось побачиш, — серйозно сказала вона. — Я це відчуваю. 

— Дякую, що ти поруч, — я все ж трохи не стримався і подався вперед, обіймаючи її. Вдихати аромат її парфумів, відчувати мʼяке волосся і теплу щоку біля своєї щоки... Чорт, я надто близько…

 — Аліса намалювала тебе в машині, я принесу тобі малюнок, вона ще й підписала його, правда з помилками, — Яся засміялась. 

— Правда? Це дуже приємно, я радий, що подобаюсь їй, — я теж усміхнувся. 

Ми знову були на дистанції. Не можна її обіймати довго. Не треба, щоб вона думала про це зараз. Спочатку має повернутись Міка, і ми Мікою маємо розійтись.

 — Так, вона весь час говорить про тебе, про змагання, я ж пообіцяла її взяти, якщо вона буде слухняною, — сказала Яся. — Навіть у садочку всім про це розповідає. 

— Думаю, коли я знатиму, що ви будете чекати мене на фініші, це дуже допоможе, — зізнався я неголосно. Це правда. Я хочу показати Ясі, на що я здатен. Хочу, щоб вона пишалася мною. 

— Будемо чекати на твою перемогу, — впевнено говорить вона. 

— Якщо буду їхати першим, зупинюсь перед самим фінішем. Або поїду геть, не взявши приз. Не можна показувати обличчя, все ж, я профі. Навіть не знаю, як краще… Ну це, якщо я переможу. Якщо нічого не трапиться. 

 — Якщо ти зупинишся, то хіба твоє обличчя не побачать? — запитала Яся. 

— Я ж буду в масці… Але так, краще поїхати з траси. Це має бути прикольно. І тоді зустрінемось у кафешці якійсь. Блін, чому я такий впевнений, що зможу? — я торкнувся кінчиками пальців її долоні.

 — Зможеш, — вона стиснула мою долоню. — Бо захочеш виправдати сподівання Аліси, правда?

"І твої", — додав подумки.

— Так, — я дозволив собі переплести наші пальці. Така ніби й невинна близькість все одно зводила мене з розуму. Але треба було зупинитись. Рано. Ще рано… — До завтра, Ясю…

***

Сидіти за кермом боліду було хвилююче. Але не страшно, як раніше. Бо я знав, що вони чекають на мене. Схоже, я вилікувався від того всепоглинаючого страху. Я зміг. Я зможу. Сьогодні я зможу витиснути максимум і перемогти. Я хочу, щоб вона пишалася мною.

Саме з такими думками я і натиснув на "газ" по сигналу. І так, я себе вже не стримував і дійсно не боявся…