23. Яся. Він дивиться на мене...

Це було так мило з його боку — зробити мені подарунок… Я була дуже зворушена, а ще — схвильована, здавалося, серце от-от вискочить із грудей. Коли він дивився на мене, так як зараз, я відчувала, що по всьому тілу біжать мурашки… І нічого не могла зробити, аби взяти себе в руки. 

Він облизнув губи, і моє серце впало кудись у п’яти. Я давно не відчувала такого хвилювання, і мені не хотілося, щоб це відчуття закінчувалось. 

Він подався вперед, до мого вуха, і прошепотів:

— Знала б ти, який вдячний я… І про що зараз думаю.

Я відчула, що червонію. Опустила очі, не наважуючись поглянути на нього. 

 — Про що? — запитала дуже тихо. 

— Про те, що… — його подих обпікав шкіру, але раптом я побачила за склом у приміщенні нашу співробітницю Віку і сама відсторонилася від Ростислава. 

 — Мабуть, тебе уже шукають, — я повела очима в бік Віки, яка все ще дивилася на нас. 

— Так, і тебе, — він відвів погляд. — Але Ясю, я правда… Дуже вдячний. Дякую тобі, що ти поруч. 

 — Ти дуже хороша людина, — сказала я. — Справді. Що б тобі не говорили, ти не повинен опускати руки. Треба рухатися до своєї мети.  

— Трохи менше, ніж за два тижні, будуть ті змагання. Ти казала, що прийдеш, — він зазирнув мені в очі. 

— Так, обов'язково прийду, — я кивнула.  — Буду тримати кулачки, щоб ти переміг. 

— Чорт, мені не хочеться звідси йти, навіть якщо вони дивляться… І ще… проїдеш зі мною на професійній машині? Перед змаганнями?

— Добре, — я усміхнулась. — Мабуть, і справді, нам треба йти. Здається, там хочуть дати тобі слово для привітання зі святом. 

— Так, — він кивнув, а потім розвернувся якось так, щоб у вікно зсередини було видно тільки його спину і несподівано подався вперед, ледь торкнувшись губами моєї щоки, всього на мить, я майже не встигла взагалі зрозуміти, що трапилось. — З Різдвом.

— І тебе з Різдвом! Хай усі твої мрії неодмінно збудуться! — я почувалася так, немов мені снився сон. Не могла повірити, що дійсно він поцілував мене. Але була дуже щаслива. 

— Дякую, — він теж виглядав щасливим. — Ну що, ходімо на свято…

***

Поки Ростислав був на сцені і говорив свою промову, до мене підійшла Віка і дуже тихо запитала:

— Яно, мила, а що у тебе з шефом? Я коли побачила вас там, на балконі, ви виглядали, як парочка… Про що говорили? — вона, певно, не побачила, як він поцілував мене. 

— У мене з шефом? — перепитала я, бо не знала що відповісти, тож просто тягнула час, поки придумаю якусь правдоподібну версію. 

— Так, у тебе з шефом! — вона закивала. — Я зараз подумала… Він і на роботі весь час дивиться на тебе!

— Ми просто друзі, — сказала я. — Спершу він поводився як придурок, але потім став ніби нормальним. Зараз у нас повне взаєморозуміння. Але ми точно не парочка. У нього дівчина є! — цей аргумент, на мою думку, мав уже поставити останню крапку у цих розпитуваннях. 

— Ага, я читала ту статтю, я ж його постійно гуглю, — вона зітхнула. — Але здається, він до тебе нерівно дихає.

— Тобі справді здається, — я нервово засміялась. — Вже від кого, а від тебе я б не чекала таких домислів!

— Ти просто не бачиш! — вперто сказала подруга. — Дивиться постійно на тебе! Погляди навіть на нарадах кидає.

Я відчула, як всередині мене розливається тепло. Невже це правда? Ростислав дійсно дивиться на мене? 

Я підвела очі і поглянула на сцену, де в цей час Ростислав вже завершував свою промову. І він дійсно дивився на мене, немов усе те, що він говорив, адресувалися саме мені…