Розділ 58:Каспіан

— Три сантиметри ліворуч, — не повертаючи голови, холодно кинув я. — Звукова панель у кутку дає зайве відлуння. Еріка почує цей бруд за секунду після того, як зайде в кімнату. Переробити.

— Пане Вальмонт, це вже п'ята заміна обшивки за цей тиждень, — старший архітектор проекту, літній француз із купою дипломів Сорбонни, судорожно витер піт із чола, звіряючись із планшетом. — Ми використали найкращий акустичний поролон і німецьке сукно...

— Мені начхати на німецьке сукно, — я нарешті розвернувся, і мій погляд змусив архітектора зробити крок назад. — Мені потрібен абсолютний акустичний комфорт для жінки й новонародженої дитини. Уся ця кімната має дихати,ніякого пластику,ніякого лаку, який перекриває пори дерева.Тільки натуральний американський горіх. Обробіть його воском, як це роблять скрипкові майстри. —Маркусе, що з доставкою інструментів?

Маркус, який контролював установку камер безпеки по периметру парку, миттєво підійшов ближче.

— Усе майно з майстерні Клоді перевезено, пане Вальмонт. Її незавершені альти, верстак, каніфоль, навіть її улюблені старі різці — все розкладено в точному аналоговому порядку в південному крилі будинку. Ми відтворили геометрію її робочого місця з точністю до міліметра.

— Добре, — я пройшовся по просторій залі, яка колись була моєю вітальнею.

Колись тут панувала моя улюблена симетрія– білий італійський мармур, хромовані стійки, мінімалізм, який не заважав мені думати. Зараз цей мармур лежав розбитим на задньому дворі маєтку. Замість нього під моїми черевиками була масивна, тепла дошка з дикого дуба. Стіни були затягнуті важкою, м'якою вовною глибокого оливкового кольору, яка повністю поглинала будь-які різкі звуки з вулиці.

Мій пульс тримався на позначці шістдесят два, але це був інший ритм. Не той холодний, заморожений метр, з яким я підписував залізничні контракти. Це був ритм очікування. Калібрування нового простору під її ламаний такт.

Телефон у моїй кишені коротко вібрував. Лінія прямого моніторингу з клініки «Божон».

— Говори, — коротко наказав я, підносячи трубку до вуха.

— Пане Вальмонт, професор Мартен на зв'язку, — пролунав голос лікаря. — Пацієнтка Еріка Вальмонт... перепрошую, Еріка фон Штраус, щоправда, повністю стабілізувалася. Показники плоду ідеальні,Клоді Моро щойно залишила палату. Після її візиту пульс Еріки впав до сімдесяти двох ударів. Вона спокійна вперше за весь час вона попросила принести їй гаряче молоко і... запитувала про вас.

Моє дихання на частку секунди зупинилося. Один такт мого серця просто випав із системи, порушуючи всю мою бездоганну математику. Вона запитувала про мене. Не зі страхом, не з вимогою повернути їй паспорт. Вона просто шукала мій ритм.

— Я буду в клініці за двадцять хвилин, — відрізав я і заблокував екран. — Маркусе, залишайся тут. До вечора всі звукові пастки в дитячій кімнаті мають бути ліквідовані. Якщо я почую хоча б один скрип паркету, коли привезу її сюди — ти сам перестилатимеш цю підлогу.

— Зрозумів, пане Вальмонт, — Маркус коротко кивнув, але на його суворому обличчі вперше з'явилася слабка, ледь помітна посмішка. Він бачив, як моя залізна імперія перебудовується під крихітне серцебиття, що готувалося прийти в цей світ.

Я вискочив на подвір'я, де під густими кронами медонських дубів уже чекав заведений «Майбах». Париж за вікном знову перетворився на розмиту смугу сірого бетону, але тепер я летів не на війну. Я їхав забирати своє життя в дім, який більше не мав для неї жодної загрози.

Двадцять хвилин до клініки пролетіли для мене як один затяжний, беззвучний акорд. Коли я зупинився біля закритих підземних воріт медичного центру, я вже повністю повернув собі свій звичний залізний контроль. Жоден м'яз на моєму обличчі не видавав тієї внутрішньої перебудови, яка відбувалася в моїй голові після слів лікаря. Вона запитувала про мене.Коли я тихо відчинив білі двері палати, Еріка не спала.

Вона сиділа, спираючись на високі медичні подушки, і дивилася у вікно на вечірні вогні Парижа. На столику поруч дійсно стояла порожня склянка з-під молока. Почувши звук моїх кроків — навіть такий тихий і вивірений — вона здригнулася, але цього разу її тіло не напружилося в судорожній спробі захиститися. Вона повільно повернула голову до мене.

Її блідість поступово зникала, на щоках з'явився ледь помітний рожевий відтінок, а погляд став тверезим і чистим. Вона більше не панікувала. Клоді зробила свою справу — принесла в цю білу стерильність частоту довіри.

— Ти швидко, — тихо сказала Еріка, першою порушуючи тишу. Її пальці обережно лежали на животі, м'яко погладжуючи тканину лікарняної сорочки.

— Мій розклад завжди гнучкий, коли йдеться про мої головні інвестиції, — я підійшов і сів у крісло поруч із її ліжком, зберігаючи ту саму безпечну дистанцію у два метри, яку пообіцяв їй. — Лікар Мартен каже, що ти й малюк повністю готові до виписки. Нам більше немає сенсу залишатися в лікарняних стінах.

Еріка пильно подивилася на мене, і в її очах мигнула знайома, гостра іскорка, яка звикла ловити фальш у кожній ноті.

— Клоді була тут, Каспіане, — сказала вона, і її голос зазвучав трохи впевненіше. — Вона розповіла мені про будинок. Про те, що ти робиш із моїми інструментами й твоїм власним будинком. Та навіщо це тобі? Навіщо ламати те, що ти так довго будував? Твою ідеальну цифрову систему?

Я злегка нахилився вперед, спершись ліктями на коліна й зчепивши пальці в замок. Мої сірі очі зустрілися з її поглядом.

— Моя система була бездоганною лише тому, Еріко, що в ній не було живих змінних, — спокійно відповів я, і мій голос зазвучав глибше, заповнюючи палату рівними, важкими вібраціями. — Мармур, скло і сталь — це чудові матеріали для збереження капіталу чи будівництва залізниць. Але вони мертві. Вони лише відбивають звук, створюючи порожнє, холодне луння. Коли ти втекла, я місяці слухав цю пустку. А коли Люк натиснув на спусковий гачок... я зрозумів, що жоден мій мільярд не зможе повернути мені хоча б один твій подих.