Розділ 57: Клоді

 За останні чотири дні я майже не чула зовнішнього світу. Каспіан справді тримав слово,жодного зайвого звуку, жодного зайвого кроку біля моїх дверей. Його власна присутність за стіною відчувалася лише за ледь помітним, важким і глибоким ритмом дихання, шістдесят два удари на хвилину. Мій особистий, залізний заспокійливий засіб.

Опівдні двері палати тихо клацнули. Замість медсестри на порозі з'явилася знайома постать у безформному в'язаному кардигані, від якого миттєво пахнуло сухим деревом, спиртовим лаком і застарілим тютюном.

— Клоді... — я спробувала піднятися на лікті, але вона вже майже бігла до мене, шурхаючи своїми незмінними ортопедичними капцями.

— Лежи, дурна! Лежи, ради бога! — Клоді впала на стілець поруч із ліжком, судорожно хапаючи мене за пальці. Її старі, шорсткі від постійної роботи з деревом долоні тремтіли. — Я як побачила ті новини про сортувальну станцію... О боже, Еріко, я ледь з глузду не з'їхала! Цей паршивець Люк... Я ж бачила, що він крутиться навколо майстерні, але думала, він просто хоче випросити грошей за ремонт мого старого фургона!

Мій слух жадібно вбирав її голос. Її серце калатало на дев'яноста п'яти ударах — чистий, щирий переляк старої жінки, яка встигла прив'язатися до мене, як до рідної доньки. Навколо неї не було жодної фальшивої ноти.

— З тобою все гаразд? Каспіан сказав, що його люди забезпечили тобі безпеку...

— Безпеку? — Клоді емоційно сплеснула руками, і її великі срібні каблучки голосно цокнули одна об одну. — Дитинко, та навколо моєї майстерні зараз стільки охорони, наче там зберігаються креслення ядерної бомби! Два закриті фургони на в'їзді, три хлопці в чорних костюмах постійно п'ють каву на розі вулиці. А вчора... вчора до мене приїхав його помічник. Оцей залізний чоловік, Маркус.

— Що він хотів? — я напружилася, мимоволі притискаючи праву руку до живота.

— Він привіз мені чек, Еріко. На таку суму, що я можу викупити весь наш квартал разом із будинком мера. І сказав, що пан Вальмонт повністю фінансує мою реставраційну лінію на десять років уперед. Але головне не це... — Клоді раптом стишила голос, нахиляючись ближче до мого обличчя, від чого запах каніфолі став ще густішим. — Він попросив мене зібрати твої речі. Твої інструменти, твої незавершені скрипки. Усе до останньої тріски.

— Він забирає їх до себе? — у моєму голосі знову прокинувся колишній страх. 

— Він знову закриває мене у своєму замку?

— Ні, дурна ти дівчино, слухай сюди, — Клоді легенько повернула мою голову за підборіддя, змушуючи подивитися їй прямо в очі. — Я стара жінка, Еріко. Я бачила багато чоловіків — жадібних, жорстоких, дурних. Твій барон... він страшний чоловік, це правда. Від його погляду в мене кров холоне. Але те, що він робить зараз... Це не схоже на полон.

— Ти не знаєш його, Клоді. Він прораховує кожен крок.

— Тоді він прораховує це серцем, дитинко, — тихо, але дуже впевнено заперечила вона. — Коли мене привезли до його заміського будинку під Парижем — не того, де тебе тримав цей мерзотник Люк, а його особистого маєтку в Медоні — я думала, що побачу крижаний палац. Але там усе перевернуто догори дриґом. Пан Вальмонт особисто ходить кімнатами й змушує робітників здирати весь цей їхній проклятий дорогий мармур і блискучий хром.

Я здивовано кліпнула очевидна:

— Здирати мармур? Навіщо?

— Бо він занадто гучно відбиває звуки! — Клоді ледь помітно посміхнулася, погладжуючи мою руку. — Він найняв найкращих акустиків із Паризької філармонії. Вони вимірюють реверберацію в кожному кутку. Він наказав оббити стіни м'яким сукном, привезти натуральне, необроблене дерево — дуб, горіх. Те саме дерево, з якого ми робимо інструменти. Він створює там таку саму акустику, яка була в моїй майстерні, Еріко. Тільки в сто разів кращу й безпечнішу. Він будує дім не для своїх бізнес-партнерів. Він будує великий, теплий затишок для тебе і вашого малюка.

Мій внутрішній фільтр на секунду заклинило. Каспіан... нищить свою ідеальну, прораховану симетрію? Чоловік, який не терпів жодної зайвої деталі у своєму оточенні, який жив серед скла й хірургічної сталі, тепер оббиває стіни сукном і купує необроблене дерево?

— Він робить це, бо хоче, щоб я втратила пильність, — прошепотіла я, хоча всередині мене якась важлива, затята струна супротиву вже дала глибоку тріщину.

— Ти дурна, хоч і талановита, — Клоді важко зітхнула й підвелася зі стільця, поправляючи свій кардиган. — Коли Люк погрожував тобі смертю, Вальмонт міг наказати своїм снайперам вистрілити. Маркус про це проговорився. У них було три чисті лінії для пострілу. Але він не дозволив,знаєш  чому? Бо боявся, що звук раптового пострілу злякає твою дитину і викликає в тебе судоми. Він ризикував собою, летячи на машині крізь стіну, щоб просто закрити вас своїм залізом. Годі тікати, Еріко. Від ворогів тікають,а від  чоловіків, які так руйнують свій світ заради твого подиху... від них не тікають. Їм дають шанс зіграти разом.

Вона нахилилася, міцно поцілувала мене в лоб і попрямувала до виходу.

— Твої скрипки вже там. Чекають на твої руки,подумай про це.