Розділ 56: Палата

Коли свідомість нарешті пробилася крізь важку, липку темряву, першим, що повернулося, був слух.

Не було ні гуркоту залізничного ангара, ні сиплих криків Люка, ні роздираючого гулу автомобільного двигуна. Навколо панувала тиша, але вона не була порожньою. Це була дорога, високотехнологічна тиша, наповнена ледь чутним, ритмічним шурхотом медичних апаратів.

Піп... Піп... Піп...

Електронний пульсометр працював стабільно. Мій внутрішній фільтр автоматично зафіксував частоту — вісімдесят два удари на хвилину. Трохи вище моєї звичної норми, але абсолютно безпечно. Поруч, майже в унісон, шурхав апарат штучної вентиляції чи подачі кисню. А під лівою рукою...

Я різко здригнулася, намагаючись поворухнутися, але тіло відгукнулося тупим болем у м'язах. Ліва долоня лежала на животі. Живіт був на місці. Він був великим, круглим, але тепер — абсолютно спокійним. Шкіра під тонкою лікарняною бавовною більше не була натягнута від судомного страху.

Я повільно розплющила очі.

Сліпучо-біла, простора палата клініки.За великими панорамними вікнами ліниво догоряв паризький вечір, фарбуючи небо в глибокі багряні тони. Навколо мене стояли монітори з кришталево чистими екранами, на яких зеленими та синіми лініями відображалися життєві показники мого організму. Біометрія, насиченість крові киснем, тонус матки.

І найголовніший графік — маленька, пульсуюча помаранчева доріжка в самому кутку екрана. Частота серцебиття плоду. Я затамувала подих, вдивляючись у ці цифри. Сто сорок два, здоровий ритм для сина на тридцять другому тижні вагітності. Він вижив. Ми вижили.

— Тобі не варто так різко дихати, Еріко. Це збиває налаштування датчиків.

Цей голос змусив моє серце пропустити такт.

Я повільно повернула голову праворуч. У глибокому шкіряному кріслі біля ліжка сидів він—Каспіан Вальмонт.

На ньому не було його звичного бездоганного піджака — лише білосніжна сорочка з розстебнутим коміром і злегка закоченими рукавами. На його обличчі, зазвичай схожому на мармурову скульптуру, зараз чітко проступали сліди втоми: легка тінь дводенної щетини та темні кола під очима. Але погляд... його сірі, як грозове небо, очі дивилися на мене з такою концентрацією, наче він намагався зафіксувати кожну мікрочастинку мого існування.

Він тримав у руках свій незмінний планшет, але екран був погашений.

— Каспіане... — мій голос звузився до сухого, ледь чутного шепоту. Горло палило після наркозу чи заспокійливих. — Де я?

— Ти в безпеці, — він підвівся з крісла, і його крок був тим самим — бездоганним, математично вивіреним. Шістдесят два удари на хвилину. Його легендарна симетрія повернулася, але тепер у ній не було колишньої крижаної відчуженості. — Окремий блок клініки "Божон". Професор Мартен особисто контролював усе . Твоєму життю й життю нашої дитини  більше нічого не загрожує.

Слово «нашої» він вимовив так спокійно й природно, наче це було давно затвердженим пунктом у його фінансовому звіті. Але мій слух зловив, як на цій голосній фазі його дихання злегка затрималося. Він контролював себе, але всередині нього все ще вібрував той самий панічний страх, який я почула в ангарі перед тим, як знепритомніти.

— Ти... ти все знаєш, — я мимоволі натягнула ковдру вище, наче намагаючись сховатися від його всевидючого погляду. — Про дитину. Про те, чому я втекла.

— Я дізнався про це давно, — Каспіан підійшов упритул до ліжка, але не поспішав торкатися мене. Він поважав мою дистанцію, навіть коли я була повністю в його владі. — Твоя втеча з Трієста була логічною з погляду самозбереження. Ти думала, що я перетворю малюка на частину своєї системи. На інструмент впливу чи спадкоємця імперії, позбавленого людських емоцій.

— А хіба це не так? — я сміливо подивилася йому прямо в очі, попри внутрішнє тремтіння. — Ти прораховуєш людей, Каспіане. Ти бачиш у мені скрипку, яка має грати твою симфонію. Що б ти зробив, якби дізнався тоді? Зачинив би мене в замку в Люксембурзі під наглядом десятка охоронців?

Каспіан на мить замовк. Його обличчя залишалося непроникним, але пальці лівої руки ледь помітно стислися в кулак.

— Можливо, спочатку я б так і вчинив, — чесно, без жодної спроби виправдатися відповів він. Його кандадність завжди лякала мене найбільше. — Це була б стандартна процедура захисту цінного активу Вальмонтів. Але коли я влетів у той ангар... коли я побачив цього вуличного щура з пістолетом біля твого живота... і коли пролунав постріл...

Він зробив ще один крок і повільно, майже невагомо опустив свою долоню на край мого ліжка, поруч із моєю рукою. Я відчула тепло, що виходило від його шкіри.

— У ту долю секунди, Еріко, мій пульс зупинився. Моя система, яку я вибудовував тридцять п'ять років, зазнала повного, незворотного системного збою. Я зрозумів, що якщо твоє серце перестане битися, вся моя імперія, усі мої мільярди й плани перетворяться на пустий, нікому не потрібний шум. Мені не потрібен спадкоємець без тебе. І мені не потрібна ця симфонія, якщо в ній немає твого ламаного такту.

Я дивилася на нього, і мій фільтр аналізував кожну інтонацію. Фальші не було. Жодної нерівної гармоніки. Його серцебиття залишалося рівним, але воно билося з такою глибокою, важкою акустичною потужністю, що цей резонанс передавався мені крізь простирадла.

— Що з Люком? — тихо запитала я, згадуючи жах тих хвилин.

— Люка Морана більше немає в Парижі, — крижаний відтінок на мить повернувся в голос Каспіана. — Його панамські рахунки анульовані, а сам він переданий відповідним структурам без права повернення до Франції. Твій ноутбук повернуто, транзакції заблоковані й відновлені. Твоя подруга Клоді... її майстерню взято під мою особисту охорону. З нею все гаразд, вона отримала легкий переляк, але зараз перебуває під наглядом моїх лікарів.

Я полегшено зітхнула, заплющуючи очі. Напруга останніх тижнів нарешті почала виходити з мого тіла, залишаючи лише безмежну втому.

— І що тепер? — запитала я, не розплющуючи очей. — Ти забереш мене?