Розділ 52: Злам ілюзії

Промінь надії, який подарував мені Люк, здавався дедалі реальнішим. На чотирнадцятий день нашого перебування в лісовому будинку погода зіпсувалася остаточно. Туман спустився з верхівок сосен, огортаючи зруб щільним, вологим саваном, але всередині хати було тепло. Тріщали дрова в печі, пахло трав'яним чаєм, і я вперше за довгі місяці відчула, що мій внутрішній залізний кордон з Каспіаном починає слабшати.

Люк годину тому пішов до повітки «перевірити генератор» та набрати свіжої води з колодязя. Я сиділа біля вікна, загорнувшись у кашеміровий плед, і обережно погладжувала живіт. Малюк м'яко штовхнувся, і я мимоволі посміхнулася.

«Ми виїдемо», — думала я, дивлячись на розмиті туманом силуети дерев. — «Люк допоможе знайти безпечний шлях, і все закінчиться. Каспіан ніколи не знайде нас у цій глушині».

Мій слух був повністю розслаблений, заколисаний монотонним шумом дощу по даху. Я навіть вимкнула  апарат на низьку частоту, щоб просто відпочити від постійного аналізу шумів. Це була моя найбільша помилка. Я втратила пильність, повіривши в турботу людини, яка просто вичікувала свій куш.Раптом вхідні двері з гуркотом відчинилися, впустивши в кімнату купу холодного туману й сирості.Я здригнулася, повертаючи голову. У хату залетів Люк. Але це був уже не той добродушний механік, який ще вранці приносив мені гарячий суп. Його крок був диким, важким і хаотичним. Він не просто йшов — він тупав, ламаючи підборами принесені тріски, а його дихання перетворилося на сиплий, тваринний свист. Мій пульс миттєво злетів, а пальці судорожно стисли край пледа.

— Люк? Що сталося? — я почала повільно підніматися з крісла, задкуючи до стіни. — Люди Каспіана близько? Нас знайшли?

— Збирайся! — заорав він, підлітаючи до мене впритул.

Його обличчя перекосилося від шаленої люті, очі були налитими кров'ю, а з рота пахло алкоголем. Уся його двотижнева маска простого, щирого роботяги злетіла в одну секунду, оголивши брудне, хиже нутро психопата.

— Люк, що ти робиш? Мені боляче! — закричала я, коли його міцна, замазучена рука грубо вчепилася в моє передпліччя, викручуючи його за спину.

— Заткнись, сучка! — просичав він мені прямо в обличчя, і в його голосі більше не було провінційної м'якості — лише чиста, концентрована злість від невдачі. — Годі гратися в благородство! Твій залізничний виродок знову не заплатив! Йому начхати на тебе! Йому начхати на твою дитину! Ви обидва для нього нічого не варті, і він думає, що я блефую!

Слова Люка вдарили мене сильніше за будь-який фізичний удар. Фотографії? Залізничний виродок знову не заплатив?

У голові миттєво склався пазл, розбиваючи мою ілюзію довіри на тисячі кривавих шматків. Він не рятував мене. Він весь цей час продавав мене Каспіану. Фото в ресторані, ці два тижні в лісі... все це було просто утриманням товару в затишному місці, поки йшли торги. І тепер, коли Каспіан вчергове відмовився платити, Люк просто сказився від зачепленого самолюбства й жадібності.

— Ти... ти шантажував його мною? — прохрипіла я, намагаючись вирватися, але він тримав занадто міцно.

— Я хотів отримати своє! А цей мільярдер тримає мене за пацюка! — Люк з силою штовхнув мене до виходу, так що я ледь втрималася на ногах, мимоволі прикриваючи живіт обома руками. — Ну нічого. Ми міняємо правила гри. В лісі нас швидко знайдуть його люди, якщо він пустить їх по моєму цифровому сліду. Ми їдемо в мій ангар. Якщо він не хоче платити за твою адресу, він купуватиме твоє життя під камери в реальному часі!Або ж його купиш ти

В цей же момент він різко накинув мені на голову щільний чорний мішок. Світло згасло, повітря стало гарячим і важким. Мій слух зафіксував, як судорожно зачинилися двері старого «Сітроена», як заревів двигун, і ми на шаленій швидкості помчали крізь туман назад до Парижа.

Я сиділа в темряві на пасажирському сидінні, плачучи від безсилля і власної дурості. Мій бездоганний слух пропустив найголовнішу фальшиву ноту, і тепер я завезла свою дитину прямо в капкан до збожеволілого шантажиста.