Розділ 48:Нове знайомство

Я стояла біля верстака, коли навушник у моєму вусі видав серію коротких клацань. Мій новий ультразвуковий датчик на дверях зафіксував рух на тротуарі, але це був не важкий, синхронний крок охорони Вальмонта. Це було щось інше. Нерівний, злегка човгаючий ритм. Хтось зупинився прямо під моїм вікном, де стояли дерев'яні ящики з підрамниками.

Я повільно опустила стамеску. Серце забилося швидше, але я змусила себе зробити глибокий подих. Спокійно, Еріко.

— Еріко, ти тут? — з-за перегородки вийшла Клоді, тримаючи в руках заварочний чайник. — Я там почула якийсь шелест на вулиці. Може, пошта?

— Не знаю, — тихо відповіла я, підходячи до вікна й злегка відсуваючи куток щільної штори. — Хтось стоїть біля входу.

На тротуарі, притулившись плечем до стіни моєї майстерні, стояв чоловік у потертій джинсовій куртці. У його руках був розгорнутий паперовий план Парижа, у який він вдивлявся з таким виглядом, наче остаточно заблукав. Він виглядав абсолютно безневинно — типовий провінціал. Але мій слух ловив його дихання. Воно було занадто частим для людини, яка просто розглядає карту. Його пульс... він зашкалював за дев'яносто. Він нервував.

Раптом чоловік підвів голову й подивився прямо на вікно і я мимоволі зробила крок назад.

— Я піду подивлюся, — сказала Клоді, ставлячи чайник на стіл.

— Ні, зачекай, — я перехопила її за руку. — Не треба.

Але Клоді вже рішуче попрямувала до дверей і повернула замок. Я не встигла її зупинити.

— Ей, друже! — голосно гукнула Клоді, прочиняючи двері на кілька сантиметрів. — Вам підказати дорогу? Ви тут уже п'ять хвилин карту крутите.

Чоловік здригнувся — я чітко почула, як шурхнув папір у його руках. Його голос, коли він заговорив, був дещо гучним, з хрипотою, притаманною людям, які багато курять.

— О, пардон, мадам, — він ніяково посміхнувся, підходячи ближче до дверей. — Я дійсно трохи заблукав. Шукаю майстерню старої палітурки,сказали, що десь тут є жінка, яка реставрує старі книги. Мені потрібно відновити один щоденник... батьківський.

Я затамувала подих. Майстерня палітурки? Це ж Клоді.

Клоді помітно розслабилася. Її голос став теплішим.

— Ну, тоді ви прийшли за адресою. Це моя майстерня. Заходьте, не стійте на протязі, якраз чай гарячий є.

— Справді? О, дякую, ви мене врятували, — чоловік переступив поріг.

Мій датчик на косяку видав тональний сигнал у моєму навушнику, підтверджуючи, що чужа частота увійшла в мій вакуум. Я стояла нерухомо за шафою, відчуваючи, як кашеміровий плащ, під яким ховався мій ледь помітний живіт, здається занадто важким.

Чоловік увійшов, знімаючи кепку. У нього було просте, навіть дещо грубувате обличчя, звичайні карі очі й коротко підстрижене волосся.

— Мене звати Люк, — представився він, протягуючи Клоді руку. — Люк Моран. Я з передмістя, з Нантера привіз  ось це.

Він дістав із сумки стару, затерту до дір книжку в розсохлому шкіряному переплетенні. Клоді одразу ж професійним поглядом вп’ялася в об'єкт, забувши про все на світі.

— О, це ж початок двадцятого століття! — захоплено вигукнула вона, забираючи книгу. — Дивіться, яке тиснення. Еріко, йди-но сюди, глянь на цю красу!

Я зрозуміла, що ховатися далі безглуздо — це викликало б зайві підозри. Я повільно вийшла, тримаючи руки в кишенях плаща.

— Привіт, — тихо сказала я, зупиняючись за три кроки від нього.

Люк повернувся на мій голос. Його погляд ковзнув по моєму обличчю, потім швидко — майже непомітно для звичайної людини, але не для мого слуху — опустився до моєї талії, де плащ утворював легку складку. Його серцебиття на секунду збилося з ритму. Одне зайве, глухе падіння клапана. Він знає, хто я.

— Доброго дня, мадемуазель, — Люк ввічливо кивнув, але в його очах на мить промайнуло щось гостре, як лезо стамески. — Ви теж тут працюєте?

— Я скрипкова майстриня, — відповіла я, не зводячи з нього очей. Мій б апарат працював на межі, аналізуючи кожну його інтонацію. Голос Люка був рівним, але в його частотах був прихований бруд. Так звучить людина, яка звикла постійно вигадувати легенди на ходу. — Допомагаю Клоді з деревом, коли потрібно.

— Скрипки — це чудово, — Люк посміхнувся, сідаючи на запропонований Клоді стілець. — Музика... Це так далеко від того, чим займаюся я. Я звичайний автомеханік. Ну, точніше, був ним, поки мою майстерню не викупила одна велика логістична корпорація за копійки. Тепер ось намагаюся перебиватися випадковими заробітками.

Клоді співчутливо похитала головою, наливаючи чай.

— Ох, ці корпорації... Вони всюди. Скоро в Парижі не залишиться жодного живого місця, усе заберуть під свої скляні офіси.

— Ваша правда, — зітхнув Люк, беручи чашку. Його пальці були злегка забруднені мазутом під нігтями — деталь, яка ідеально підходила під його історію. Але я чула, як його ліва нога дрібно, нервово постукує по підлозі в такт якомусь своєму внутрішньому злісному маршу. — Вони думають, що якщо у них є мільярди, то вони можуть купувати людей, як робочу силу, і викидати їх на вулицю, коли заманеться. Особливо ці... люксембурзькі та сінгапурські фонди. Чули про таких?

При слові «сінгапурські» я мимоволі стиснула кулаки в кишенях.

— Ні, — холодно збрехала я. — Ми не цікавимося фінансами.

— І правильно робите, — Люк зробив ковток чаю й подивився на мене крізь пару. — Мені один знайомий хакер розповідав, що ці потвори зараз розгортають цілу мережу стеження по всьому Парижу. Шукають якісь свої активи, які втекли від них. Кажуть, у них навіть є закриті сервери моніторингу прямо на вулиці Сент-Оноре. Представляєте? Стежать за звичайними людьми через міські камери.

Я відчула, як холодна хвиля пройшла по спині  Вулиця Сент-Оноре,сервери моніторингу. Це були ті самі координати, які мій комп'ютер видав мені вночі. Цей чоловік, цей примітивний автомеханік Люк, щойно вимовив уголос мою найстрашнішу таємницю.

Клоді здивовано підняла брови, не розуміючи всієї глибини мого шоку, але я вже знала: Люк  з'явився тут не випадково. Він приніс мені наживку і я , затиснута в кут своїм страхом за дитину, була готова цю наживку заковтнути.