Розділ 46

Перші кілька днів мого нового життя минали дивно. Я змушувала себе виходити на вулицю просто так, без чіткого плану чи маршруту. Спочатку було важко, я постійно ловила себе на тому, що рахую кроки людей позаду себе або намагаюся вирахувати швидкість автомобілів, які пригальмовували біля тротуару. Але ближче до кінця тижня місто почало мене заколисувати. Я нарешті перестала підстрибувати в ліжку, коли о п’ятій ранку під вікнами гуркотів сміттєвоз, і майже навчилася ігнорувати занадто гучні розмови перехожих.

Майстерня Клоді за стіною жила своїм затишним, монотонним життям. Ми бачилися майже щодня. То вона заходила позичити в мене тонке шило, то я заглядала до неї за паперовим клеєм.

А сьогодні вранці все пішло трохи шкереберть. Мене знудило від першого ж ковтка ранкової кави, хоча зерна були свіжими. Довелося нашвидуруч варити м'ятний чай. Саме в цей момент у двері без стуку заглянула Клоді з невеликим пластиковим лотком полуниці.

— Привіт! Дивись, що на ринку знайшла, свіжа, солодка, — життєрадісно почала вона, але раптом зупинилася, розглядаючи моє бліде обличчя та чашку. — Еріко, ти в порядку? Щось ти зовсім зелена.

— Нормально, — я сперлася на край столу, намагаючись дихати рівно. — Мабуть, кава була занадто міцною. Або просто тиск упав через погоду.

— Через погоду, кажеш? — Клоді поставила полуницю на верстак, акуратно відсунувши вбік гостру стамеску, і її погляд упав на  пакунок. Тканина злегка виглядала з обгорткового паперу. Вона підійшла, торкнулася її кінчиками пальців, а потім здивовано повернулася до мене. — Кашемір? Еріко, це ж дитяча лінійка тканин, дуже м'яка, гіпоалергенна. Я з такої минулого року шила для новонародженого.

Я відчула, як горло стислося, і промовчала, не знаючи, що відповісти. Клоді примружилася, переводячи погляд з ніжного кремового кашеміру на мою чашку з м'ятним чаєм, а потім на те, як я мимоволі притискаю долоню до живота.

— Кава не смакує, нудить зранку, купуєш дитячу тканину замість інструментів... — Клоді тихо ахнула, її очі округлилися. — Ти вагітна, так?

У кімнаті наче вимкнули звук. Ховати це далі не було сенсу — Клоді занадто добре знала побутові дрібниці.

— Помітно, якщо знати, куди дивитися, — тихо відповіла я, сідаючи на стілець. — Будь ласка, Клоді, тільки нікому.

— Та кому я скажу? — вона сіла поруч, її голос став помітно тихішим і серйознішим. — Але... хто батько, Еріко? Той чоловік , про якого ти згадувала? Каспіан?

— Він, — я міцно стиснула пальці. — Але він нічого не знає. І ніколи не дізнається, я тобі присягаю. Для всього світу він зараз лежить у глибокій. Це моя дитина, і тільки моя. Я хочу просто нормально жити тут, розумієш? Без усього того кошмару. Він не повинен навіть здогадуватися, що після нього щось залишилося.

Клоді зітхнула, м'яко поплескала мене по плечу й підвелася. Вона кивнула на невелику металеву коробку з мікросхемами, яку мені вранці привіз кур'єр.

— Ну, дай бог, Еріко. Тільки от звичайні вагітні жінки, які хочуть просто спокійно жити, не замовляють деталі для підсилення спрямованих мікрофонів. Кого ти намагаєшся перехитрити?

— Себе, мабуть, — сумно посміхнулася я. — Це просто для мого спокою. Щоб я точно знала, що на вулиці все тихо.

Увечері, щоб остаточно розвіяти важкі думки, я вирішила вийти в люди й пообідати в невеликому, досить гамірному ресторані неподалік від площі. Народу було повно, офіціанти бігали між столами, дзвенів посуд. Я сіла в кутку, увімкнула свій навушник-пригнічувач на мінімум, щоб просто заглушити цей гул, і замовила пасту.

Десь посеред обіду, крізь фоновий шум ресторану, я чітко почула короткий, сухий звук. Клік. Так клацає затвор професійного фотоапарата, коли знімають із великої відстані на хороший об’єктив. Звук долинав з боку вулиці, крізь велике пановарне вікно.

Я не подала вигляду. Спокійно допила воду, хоча всередині все стислося від знайомого, липкого відчуття тривоги.

— Щось не так із вашим замовленням, мадам? — запитав офіціант, помітивши, що я відсунула тарілку, так і не доторкнувшись до їжі. — Можливо, переробити?

— Ні, ні, все дуже смачно, дякую, — відповіла я, намагаючись не дивитися на скляні двері. — Порахуйте мене, будь ласка, я дуже поспішаю.

На вулиці я не пішла прямо додому. Хвилин сорок кружляла провулками, заходила в сувенірні лавки, різко міняла маршрут, перевіряючи, чи є хвіст. Навколо були лише звичайні перехожі й туристи. Нікого підозрілого. Але те клацання камери мені точно не почулося. Мій слух ніколи не помилявся.

Коли я повернулася в майстерню, Клоді вже пішла додому. Я закрила двері на всі замки, вимкнула світло й сіла за стіл. Навушник у кишені дрібно вібрував — мабуть, сідала батарейка.

Я відкрила ноутбук і зайшла в мережу. На екрані світився той самий офіційний звіт із клініки під Авіньйоном, який приходив мені щодня: «Пацієнт Каспіан Вальмонт. Стан стабільний, медикаментозний сон. Пульс 62».

Тоді я запустила іншу програму — прихований скрипт, який написала вчора для перевірки IP-адрес, з яких насправді надходять ці медичні оновлення. Комп’ютер трохи подумав і видав координати головного сервера.

Це був не Авіньйон. Дані транслювалися з Парижа, з офісного центру на вулиці Сент-Оноре. Це всього за пару кілометрів від моєї вулиці.

У мене все всередині похололо. Каспіан не просто прийшов до тями — він повністю контролював ситуацію. Лікарі крутили мені фальшивий запис серцебиття, щоб я почувалася в безпеці й думала, ніби він овочем лежить у лікарні, а він у цей час сидів у Парижі й спокійно спостерігав за моїми цифровими слідами. Він шукав мене. Але він шукав мене, як свого втікача-інструмента. Про дитину він навіть не здогадувався. Це була моя єдина, найголовніша таємниця, яку я мала захистити за будь-яку ціну.

Я мимоволі приклала долоню до живота, відчуваючи, як серце калатає десь у горлі.

— Значить, ти вже тут, Каспіане, — тихо сказала я в темноту кімнати. — Шукаєш свій датчик брехні? Шукай. Але цього разу ти граєш наосліп.