Розділ 45: нове життя

Скляні двері палітурної майстерні Клоді видали глухий, ледь чутний металевий бряхкіт, коли я переступила її поріг близько першої години ночі.

 У її приміщенні пахло зовсім інакше, ніж у моєму — тут не було їдкого аромату каніфолі чи свіжої соснової тирси; 

   повітря було щільним, сухим, наповненим солодкуватим відтінком кісткового клею, старої телячої шкіри та підігрітого воску, яким вона натирала нитки. Клоді сиділа під єдиною лампою, обрізаючи краї важкого фоліанта за допомогою масивного  ножа. Кожен опуск леза супроводжувався важким, задоволеним зітханням сталі.

Вона не повернула голови, але її пульс, який я чітко чула, прискорився всього на три удари — звична реакція на мою появу.

— Твій фільтр знову вимкнений, Еріко, — сказала вона, акуратно здуваючи тонку паперову стружку з преса. — Я чую це за твоїм диханням. Ти впускаєш у себе надто багато нічного повітря. Щось трапилося?

— Мені потрібен твій чай, Клоді, — я повільно підійшла ближче до її робочого столу, тримаючи руки в кишенях довгого робочого халата. — І, мабуть, кілька хвилин простої, людської розмови, яка не стосується реставрації чи звукових хвиль.

Клоді нарешті підняла очі. Її зіниці під товстим склом робочих окулярів здавалися великими, але погляд залишався спокійним, позбавленим того липкого мисливського азарту, який я звикла бачити у чоловіків Вальмонта. Вона повільно поклала ніж і зняла окуляри, втомлено потерши перенісся.

— Це дивно чути від тебе, Еріко. Мені іноді здається, що ти живеш у стані безперервної війни з усім світом. Я бачу, як ти дивишся на вулицю через жалюзі. Ти завжди наче на зв'язку з якимось невидимим штабом.

— Штаб розпущено, — я опустилася на вільний дерев'яний стілець, відчуваючи, як спина нарешті розслабляється під щільною тканиною. — Більше немає ніяких спецоперацій. Я просто... хочу зрозуміти, як живуть нормальні люди. Ті, хто не рахує частоту дихання своїх співрозмовників і не шукає приховану фальш у кожному слові.

Клоді підійшла до маленької чавунної плитки в кутку і поставила на неї затертий мідний чайник. Звук води, що закипала, був м'яким, домашнім і зовсім не ранив мої барабанні перетинки.

— Звичайне життя — це досить нудна річ, Еріко, — Клоді посміхнулася, дістаючи дві глиняні чашки. — Воно складається з ранкових черг за круасанами, вибору кольору фіранок для вітальні та суперечок із м'ясником на ринку через те, що він відрізав занадто жирний шматок яловичини. Ти готова до такої нудьги?

— Я мрію про неї, Клоді, — тихо відповіла я, дивлячись на те, як пара піднімається над чайником. — У мене ніколи не було цього. Спершу була майстерня Стефано, де кожен мій день залежав від його боргів. Потім... потім інша золота клітка. Я вперше в житті можу просто вийти на вулицю і не думати, що це частина чийогось сценарію.

Наступний ранок став першим, який я присвятила не роботі, а собі. Замість того, щоб о шостій ранку вмикати стамески чи перевіряти скрипти моніторингу клініки в Авіньйоні, я просто закрила планшет у сейфі. Мій новий фільтр був налаштований на мінімальний режим — він лише злегка приглушував різкі автомобільні гудки, залишаючи мені весь інший спектр весняного Парижа.

Я вийшла на вулицю Ланкрі. Сонце тільки піднімалося над дахами  округу, фарбуючи сірий камінь у м'які рожеві відтінки. На розі вулиці пахло свіжою випічкою. Я підійшла до маленької місцевої пекарні, слухаючи, як шурхотять паперові пакети в руках покупців і як голосно, але цілком доброзичливо сміється жінка за прилавком.

— Один круасан і маленьку каву з молоком, будь ласка, — вимовила я. Мій голос прозвучав для мене самої незвично — у ньому більше не було тієї крижаної напруги, яку я тримала в собі весь цей час.

— Тримайте, мадемуазель. Гарного дня! — Продавчиня протягнула мені теплий згорток, і звук монет, що впали в касу, здався мені не загрозою, а просто частиною нормального, тривіального життя.

Я пішла вздовж каналу , сіла на зелену металеву лавку  і вперше за багато років просто їла теплий хліб, спостерігаючи за водою. Повз мене проходили люди: студенти з великими теками, жінки з собаками, літні пари, які трималися за руки. Їхні кроки, дихання, сміх більше не здавалися мені ворожою акустичною масою. Це був просто шум живого міста, у якому я тепер мала право зайняти своє власне місце.

Після обіду я вирушила до великого торгового центру на бульварі. Мені потрібні були речі для моєї нової квартири — не дорогий антикваріат чи меблі, якими мене оточували Вальмонти, а прості, затишні дрібниці. Я довго ходила між рядами, вибираючи м'які бавовняні простирадла світло-сірого кольору, кілька простих керамічних тарілок, зроблених вручну, та велику зелену рослину в горщику, яка мала стояти біля мого вікна.

У магазині тканин я зупинилася перед великим рулоном щільного, м'якого кашеміру кремового відтінку. Продавчиня — молода дівчина з кумедними веснянками — одразу підійшла до мене.

— Шукаєте щось для пальта, мадемуазель? Цей матеріал дуже теплий, він ідеально захищає від паризьких протягів.

Я торкнулася тканини кінчиками пальців. Вона була неймовірно ніжною.

— Ні, — я мимоволі посміхнулася, відчуваючи, як усередині мене, глибоко в животі, знову озвався той самий ледь помітний подвійний ритм. Наш новий, ще невидимий для світу зв'язок. — Мені потрібно щось дуже м'яке для дитячої ковдри. Зробіть мені три метри, будь ласка.

Дівчина швидко закивала, і звук її великих ножиць, що розрізали кашемір, здався мені найприємнішим звуком за весь останній місяць.

Повертаючись до своєї майстерні під вечір, тримаючи в руках пакети з покупками, я відчувала дивну, невідому раніше легкість. Каспіан міг залишатися під своїм симулятором в Авіньйоні чи шукати мене через свої фонди — це більше не керувало моїм сьогоденням. У мене були гроші, які забезпечували мені повну автономію, у мене була Клоді, яка вчила мене розрізняти запах старої шкіри, і у мене було майбутнє, яке я тепер будувала за своїми власними кресленнями. Я вперше вчилася жити просто як людина, і цей новий статус подобався мені набагато більше, ніж роль ідеального інструменту в чужих руках