Розділ 44:

Париж мав здатність вбирати в себе будь-яку чужу історію, перемелювати її на порох і залишати на стінах своїх будинків у вигляді тонкого, сірого нальоту пилу. Мій новий притулок поступово ставав схожим на  кокон,у якому час більше не вимірювався календарними днями чи годинами. Для всього світу, який користувався легальними дорогами, електронними паспортами та банківськими картками, я перестала існувати тієї самої секунди, коли експрес перетнув умовну межу. Я розчинилася в тисячах дрібних звуків цього кварталу, ставши такою ж непомітною, як шурхіт старих сторінок у палітурній майстерні Клоді за стіною.

Мій побут був механічним, позбавленим будь-яких зайвих емоційних коливань. Щоранку я починала з одного й того самого ритуалу: засипала кавові зерна в ручний млинок і повільно, оберт за обертом, стирала їх на жорнах, слухаючи, як кришиться суха оболонка під тиском металу. Цей звук був моїм особистим камертоном.

Британський частотний фільтр, захований у внутрішній кишені мого робочого фартуха, працював бездоганно. Я настільки звикла до ледь відчутної ваги його титанового корпусу на своєму стегні та прозорих, що вони почали здаватися мені природним продовженням моєї власної анатомії. Я навчилася керувати ним наосліп. Один рух пальця — і гуркіт вантажівок, що розвантажували ящики біля пекарень на вулиці Ланкрі, згасав, перетворюючись на легкий, сухий шелест. Ще один рух — і я могла відокремити з загального міського хаосу тихий, рівний голос Клоді, яка під вечір знову переступила поріг моєї майстерні.

Вона зупинилася біля мого верстака й уважно розглядала мої руки, покриті дрібними слідами від гострих різців та сухого лаку.

— Ти працюєш занадто багато, Еріко, — промовила вона, і її голос прозвучав у моїх навушниках з ідеальною, очищеною від вуличних шумів чіткістю. — У твоїх вікнах світло горить до третьої години ночі. Твої сусіди згори кажуть, що іноді їм здається, ніби внизу працює якась стара фабрика, хоча тут немає жодного звуку.

— Дерево потребує уваги саме вночі, Клоді, — відповіла я, не піднімаючи очей від корпусу старої віолончелі, яку я намагалася звільнити від шару дешевого фабричного клею. — У цей час міський транспорт зупиняється, вологість повітря стабілізується, і я можу почути, як матеріал реагує на кожен мій дотик. Якщо я пропущу хоча б один мікроскопічний тріск під час зняття верхньої деки, інструмент назавжди втратить свій нижній регістр. Нам обом доведеться починати спочатку.

Клоді обережно поклала на край столу відновлений молитовник, загорнутий у щільний пергамент.

— Я закінчила з палітуркою, — тихо сказала вона, присаджуючись на край вільного стільця. — Твої дерев'яні вставки підійшли ідеально. Книга більше не розсипається. Але ти... ти сама наче розсипаєшся, Еріко. Коли я розмовляю з тобою, мені іноді здається, що ти слухаєш не мене, а щось глибоко всередині себе. Чи когось, хто залишився там, звідки ти приїхала.

Я на мить зупинила рух стамески. Мій слух зафіксував її дихання — воно було глибоким, рівним, без тієї уривчастості, яка зазвичай свідчить про намір вивідати чужі таємниці. Клоді була щирою у своїй тривозі, і саме це робило її присутність безпечною.

— У Трієсті не залишилося нікого, Клоді. Тільки порожні стіни та звуки шторму, які мені більше не цікаві.

— Тоді чому ти здригаєшся щоразу, коли на вулиці різко гальмує машина? — Клоді подалася вперед, пильно дивлячись на моє обличчя. — Ти ховаєшся, Еріко. Твоя майстерня без вивіски, твої інструменти, які приходять у коробках без анотацій, твій цей дивний апарат у кишені... Ти чекаєш, що хтось прийде і порушить твою тишу?

— Якщо хтось і прийде, Клоді, то це буде людина, яка вміє ходити дуже тихо, — я змусила себе посміхнутися, повертаючись до роботи. — Але я почую його задовго до того, як він торкнеться клямки цих дверей. Тобі нема про що хвилюватися.

— Добре, — Клоді підвелася, розуміючи, що я знову зачиняю перед нею внутрішні двері. — Але якщо тобі знадобиться просто поговорити... або якщо цей твій внутрішній шум стане занадто гучним — моя майстерня завжди відкрита. Навіть о третій годині ночі.

Коли вона пішла, залишивши мене наодинці з напівтемрявою, я вимкнула пригнічувач. Силіконові нитки вислизнули з вух, і на мене миттєво обрушилася вся акустична маса нічного Парижа. Але я не слухала місто. Я сіла на низький дерев’яній стілець, сперлася ліктями на коліна й глибоко втиснула пальці в ліву сторону своїх грудей, прямо над серцем.

Мій пульс був рівним — сімдесят чотири удари на хвилину. Але тепер, коли я навчилася повністю ізолювати внутрішні шуми своєї анатомії, я чітко розрізняла те, що змушувало моє горло стискатися від глухої, безсилої нудоти кожні кілька годин. На глибині мого власного ритму, на частоті, яку не зміг би зафіксувати жоден медичний стетоскоп у світі, звучало ледь помітне, крихітне ехо. Воно виникало відразу після мого фінального серцевого клапана — тонкий, майже мікроскопічний спалах, подвійний удар, який мав зовсім іншу амплітуду.

Це була присутність іншого життя, яке почало будувати свою власну систему координат усередині мого тіла. Генетичний код Каспіана Вальмонта, його кров і його продовження тепер розвивалися в мені. Я думала, що беру його мільярди як плату за своє вкрадене дитинство, а натомість забрала його дитину.

Я відкрила зашифрований планшет, який лежав на краю верстака під шаром дрібної дерев'яної тирси. Екран миттєво спалахнув тьмяним, зеленим світлом. Мій моніторинговий скрипт, підключений до сервера клініки, видав черговий добовий звіт: «Пацієнт Вальмонт Каспіан. Блок №14. Стан: стабільний медикаментозний сон. Показання ЕКГ: 62 удари на хвилину, амплітуда дихання рівномірна. Змін у терапевтичному протоколі не зафіксовано».

Я дивилася на ці цифри кілька хвилин, і раптом мій слух, загострений до хворобливого стану, зачепився за дивну деталь. Графік його серцебиття, що відображався на екрані у вигляді тонкої ламаної лінії, був занадто ідеальним. Живе людське серце ніколи не працює з точністю комп'ютерного процесора; воно завжди має мікроскопічні коливання — реакцію на зміну температури, на звуки кроків персоналу. А тут лінія йшла так, наче її намалювали під лінійку.