Розділ 43: Каспіан

Звіт клініки , який кожні двадцять чотири години автоматично надсилався на  пристрої моїх європейських опікунів та в єдину мережу фінансового моніторингу Женеви, залишався незмінним. Для всього світу я все ще перебував у стані помірної медикаментозної коми в закритому  блоці під Авіньйоном. Моє серцебиття, тиск, амплітуда дихання і навіть насичення крові киснем — усе це генерувалося спеціальним симулятором біометричних даних, який Маркус підключив до лікарняного сервера за моїм прямим наказом.

Це була ідеальна, юридично бездоганна брехня. Вона коштувала мені чималих грошенят, які доводилося списувати через дочірні компанії , але цей фіктивний анабіоз був моєю єдиною  перевагою. Поки Рада директорів вважала, що спадкоємець імперії балансує на межі життя і смерті після теракту , вони не поспішали блокувати залишки моїх внутрішніх операційних рахунків. А головне — у мою смерть або безпорадність повірить і  Еріка.

Я знав, що вона буде  стежити за медичними звітами клініки. Вона була занадто детальною, занадто обережною, щоб залишити мене в без цифрового нагляду. Її скрипти регулярно перевіряли сервери і я дозволяв їй бачити те, що вона хотіла бачити— зламаного, знекровленого ворога, який слухняно відбуває свій термін у білій ізоляції, оплаченій її ж милостинею. Поки вона вважала мене прикутим до ліжка, її пильність спала, а це було єдиним, що давало мені шанс розпочати пошук.Я повернувся до Парижа тиждень тому.

Мої приватні апартаменти на  площі зустріли мене тією самою важкою, музейною тишею, яку я колись вважав ознакою свого абсолютного тріумфу. Тут усе залишалося недоторканим: масивні меблі з чорного дерева, глухі шовкові портьєри, які не пропускали денне світло, і довгий дубовий стіл, за яким Артур колись підписував розпорядження про створення тих самих фондів, що зараз належали Еріці. Але тепер цей простір здавався мені порожнім, позбавленим того специфічного, сухого резонансу, який з'являвся в повітрі, коли вона перебувала в радіусі моєї видимості.

Я сидів у кріслі перед незапаленим каміном, тримаючи в руках склянку з нерозбавленим віскі. За вікном згасав паризький вечір, розчиняючись у сизому, маслянистому тумані над Сеною. Це місто  стало нашою спільною територією, точкою, де коло нашої взаємної руйнації мало замкнутися, але тепер я відчував себе сліпим диригентом, змушеним шукати одну єдину чисту ноту серед багатомільйонного хаосу.

Вона була тут, у Парижі. Мій інстинкт підказував мені це з абсолютною, математичною впевненістю. Еріка не поїхала б туди, де хаотичний, чужий шум джунглів чи перенаселених мегаполісів спалив би її барабанні перетинки за кілька діб. Вона мала повернутися до місця з добре знайомою архітектурою, до кам'яних стін, які могли забезпечити їй звичний рівень глухої ізоляції. Вона повернулася сюди, щоб сховатися в гігантському людському вулику, думаючи, що цей міський гул стане її найкращим камуфляжем.

Я зробив ковток, відчуваючи, як алкоголь обпікає горло, але не знімає тієї внутрішньої напруги, яка оселилася в моєму хребті після вибуху.

Мої почуття до неї, які я так довго намагався пояснювати за допомогою логіки, тепер трансформувалися в холодну, розважливу одержимість. Я більше не хотів зачинити її в лофті Трієста чи змусити її капітулювати перед моєю фінансовою силою. Моя імперія була порожня. Ми нарешті залишилися вдвох, очищені від бруду нашого минулого, і саме це робило гру смертельно небезпечною. Вона більше не захищалася — вона будувала власну фортецю.

Пошук просувався з жахливими труднощами. Маркус задіяв усі наші залишкові резерви, але Еріка прорахувала фінансові шлюзи з геніальною точністю:  трасти не видавали жодних географічних маркерів, а її цифрові сліди зникали у лабіринтах зашифрованих серверів. Вона наче розчинилася у повітрі, не залишаючи по собі жодного звуку, жодного відбитку пальця на митних базах. Паризькі букіністи, скрипкові майстри, приватні реставраційні ательє — ми перевіряли кожен куточок, але скрізь натикалися на глуху, непроникну стіну її професійної невидимості.

Я поставив склянку на стіл і підійшов до вікна, дивлячись на затягнуті дощем дахи десятого округу далеко вдалині. Контузія майже минула, залишаючи в голові лише легкий, ледь помітний свист, який зникав, коли я намагався уявити, де саме в цьому морі каменя вона зараз сидить, тримаючи в руках свій смичок.

Вона думала, що купила мою тишу своєю VIP-палатою. Вона думала, що повністю переграла мене, сховавшись за стіною міського хаосу. Попереду були тижні, можливо, місяці виснажливого, покрокового відстеження кожного нестандартного акустичного обладнання, що ввозилося в країну, кожної аномалії на закритих радіоринках. Це була гра на витривалість. Але вона забула головне: я знаю її суть.

Двері мого кабінету відчинилися без попереджувального сигналу внутрішнього зв'язку. Маркус увійшов, тримаючи під пахвою важкий шкіряний кейс із механічним кодовим замком — один із тих, які Артур використовував для перевезення конфіденційних паперів між банками Цюриха та нашими тіньовими офісами в Ліхтенштейні. Зовнішній вигляд мого начальника охорони свідчив про те, що він не спав останні три доби: лінія підборіддя здавалася ще жорсткішою, а в глибоких складках біля губ застигла суха, затята втома.

Він мовчки поставив кейс на дубовий стіл, вистукуючи пальцями складну комбінацію цифр. Металеві засувки спрацювали з коротким, сухим клацанням, яке луною відбилося від високих стель моїх апартаментів.

— Сінгапурські юристи підтвердили, що транзитний вузол «Вальмонт-Траст» повністю заблокований для нашої операційної діяльності, Каспіане, — Маркус говорив тихим, пригніченим баритоном, дістаючи з кейса кілька папок із щільного пергаментного паперу, на яких не було жодного цифрового маркування чи штрих-коду. — Еріка випотрошила всі легальні рахунки, до яких її голосовий відбиток мав санкціонований доступ. Для Ради директорів  ви зараз — банкрут у стані коми. Але... вони забули про «Амплітуду-9».

Я ледь помітно посміхнувся, відчуваючи, як у грудях починає відновлюватися той самий холодний, розважливий ритм, який Артур виховував у мені з дитинства.