Розділ 42: Зародження

Новий пристрій з'явився у моїй майстерні на початку третього тижня, і це було єдиним, що рятувало мене від божевілля. Париж, у який я повернулася, замикаючи коло своєї втечі, зустрів мене тим самим агресивним, багатошаровим шумом, від якого я колись тікала в Трієст. Тут звукова хвиля ніколи не згасала: вона проникала крізь старі віконні рами, резонувала у водостічних трубах і піднімалася крізь перекриття підлоги. Мій слух, позбавлений штучної акустичної ізоляції лофту Вальмонтів, працював на межі виснаження, і до кінця кожного дня барабанні перетинки відгукувалися сухим, гарячим болем. Мені був потрібен портативний, непомітний фільтр, здатний коригувати моє прокляття без залучення зайвої уваги.

Допоміг випадок на блошиному ринку біля Східного вокзалу. Серед військового мотлоху я знайшла списаний блок британського армійського індикатора частот шістдесятих років. Його серцем була унікальна, надтонка плата, укладена в легкий титановий корпус розміром трохи більший за сигаретну пачку. Я повністю перебрала його внутрішню архітектуру: викинула важкі акумулятори, замінила їх на сучасний літієвий елемент і вивела контур на нано-провідники зі срібним напиленням.

У результаті вийшов легкий, абсолютно невидимий для сторонніх протез. Сам блок керування легко ховався у внутрішній кишені плаща, а до моїх вух тяглися дві прозорі, тонкі, як рибальська волосінь, силіконові трубки мікро-навушників, які повністю ховалися в пасмах волосся. Для будь-якого клієнта чи перехожого це виглядало як звичайний слуховий апарат. Коли я непомітно повертала мініатюрне коліщатко регулятора через тканину кишені, суцільний тиск Парижа просто розпадався на керовані верстви: я могла вручну відсікати вібрації дизельних двигунів та гудіння ліній метро, залишаючи у вухах лише стерильну, чисту тишу кімнати.

Майже одночасно з цим пристроєм у моєму замкнутому світі з'явився єдиний живий голос, який мій слух не відторгнув із першої ж секунди.

Її звали Клоді. Вона орендувала сусіднє приміщення під палітурну майстерню, де відновлювала старі видання для букіністів із набережної Сени. На відміну від більшості людей, Клоді рухалася з дивовижною акустичною точністю. Її пульс ніколи не перевищував сімдесяти ударів на хвилину, а голос мав рівний, спокійний середній регістр, позбавлений тих різких емоційних перепадів, які зазвичай видають приховану фальш.

Вона зайшла до мене під вечір із важким паперовим згортком, від якого пахло сирою шкірою та старою друкарською фарбою. Вона просила допомогти з реставрацією дерев'яних дощок молитовника вісімнадцятого століття, які кришилися під її голкою. Ми проговорили близько години, і це було дивне, майже забуте відчуття — розмовляти з людиною, не прораховуючи її прихованих мотивів. Клоді не ставила запитань про моє минуле, її власна самотність здавалася мені такою ж природною та виваженою, як і моя власна.

Коли вона пішла, я підійшла до плити, щоб заварити свіжу каву, але раптовий, різкий запах гарячої міді викликав у моєму горлі важку, спазматичну нудоту. Мені довелося опуститися  прямо перед раковиною, хапаючи ротом холодне повітря. Моє тіло, яке завжди працювало з точністю хронометра, раптом видало збій.

Я сіла на підлогу, притиснувши долоню до живота. Мій слух, налаштований на зовнішній світ через пригнічувач, миттєво переключився всередину моєї власної анатомії. Я заплющила очі, притиснула пальці до пульсуючої артерії на шиї і почала рахувати власні удари. Вісімдесят два. Занадто швидко для стану спокою. Але найжахливішим було те, що глибоко всередині, під моїм власним ритмом, мій слух уловив ледь помітний, але абсолютно чіткий дисонанс. Це був другий, крихітний стукіт, який повторював мою амплітуду з запізненням у кілька мілісекунд — наче слабке, наполегливе відлуння, яке зародилося в мені в ту саму останню ніч у Трієсті.

Я застигла, усвідомлюючи масштаб катастрофи. Гроші Вальмонтів були в моїх руках, їхня імперія була знекровлена, а Каспіан лежав у білій ізоляції Авіньйона. Але його кров, його генетичний код тепер продовжували звучати всередині мене, руйнуючи мою тишу найпідступнішим способом.

Я знала, що раніше чи пізно він повернеться сюди, до Парижа. Це місто було його домом, його законною територією, точкою, з якої почалася наша взаємна руйнація. Він приїде сюди не для того, щоб шукати мене через детективів, він повернеться до свого звичного життя в апартаментах на Вандомській площі, дихатиме тим самим паризьким повітрям і ходитиме тими ж вулицями, що й я. Ми неминуче опинимося в радіусі однієї акустичної карти.

І дивно, але це мене не лякало.

Страх був почуттям із мого минулого життя, коли я була лише інструментом у руках Стефано чи об'єктом спостереження для Артура. Зараз, дивлячись на свої нові різці та слухаючи цей новий, дводольний ритм у власних грудях, я відчувала лише холодну, розважливу готовність. Я більше не була беззахисною скрипачкою. Якщо Каспіан Вальмонт повернеться в Париж, щоб знайти жінку, яка його пограбувала, він виявить, що ця жінка тепер володіє його спадкоємцем.